Твої м’які губи я вперше скуштувала вві сні. Ти, знаєш, чомусь осінні сни спонукають аналізувати життя, викидати з нього зайвих людей, і змушують уважніше придивлятися до звичайних знайомих. Так було і з тобою…

Старенька згорблена бабуся повільно поралася по господарству. З курятника якраз вийшла, у кишені яйця порозтикувала, курям та гусям пшениці сипнула і щось ще й тихо промовила, що саме я не розчула.

У своєму 10-В класі Оксана була лідером і в навчанні, і в різних конкурсах. Серед десяти конкурсанток вона отримала титул «Міс весна-2001», а потім на іншому святі стала «Королевою осіннього балу». Усі шкільні конкурси вона легко підкоряла. Дівчина була впевненою в собі, з дещо завищеною самооцінкою, вважала себе найкращою, і на інших дивилася з висоти.

Життя змусило Машу нести на собі відбитки горя, зла, несправедливості. відгороджуючись від світу і знайомих, дівчина себе краяла, що не мала ні друзів, ні хлопця. Кожен раз, дивлячись у дзеркало, подумки себе запитувала: чому її не кохають? Маша часто в молитві зверталася зі словами прохання зрозуміти її душевні страждання, але відповідь прийшла не одразу...

Він думав, що я його кохаю. Помилявся. Я була з ним, бо звикла. Бо поверталася до нього як до свого, рідного, тільки задоволення душевного не отримувала. Хіба що фізичне. А що фізичне?! Коли тілом перебуваєш у ньому, а душею блукаєш іншим світом, з іншою людиною, яка розуміє тебе на вищому, духовному рівні.

Я стояла біля вікна у весільній сукні, роздивлялась бабусин подарунок, прикладала його до шиї і посміхалась сама собі. Воно мені личило. Навіть дуже. Але до весільного вбрання намисто зовсім не йшло. Тож я його зняла і поклала до шкатулки з прикрасами.

Коли Саша був геть малим, він з нею грався у піску, або ж вона виносила аптечку і вони разом лікували її ляльок та іграшок. Чомусь до сусідських хлопців, що часто гукали грати у хованки його не так тягло, як до Марусі. Можливо, його манила дитяча щирість цієї дівчинки, її миле личко з кирпатим носиком, який влітку покривався веснянками, її довге волосся, що завжди було заплетене у дві кіски.

Робочий день Марини починався з того, що вона перевіряла свою електрону пошту, а вже потім сідала за справи. Серед декількох листів із знайомими адресами, побачила одне незнайоме.

З появою Інтернету в будинку, Ольга повністю вникла у світ всесвітньої павутини. Досить швидко в дівчини зав’язалося листування з Ігорем. Повідомлення від нього надходили не лише щовечора, а й щоранку. І дівчина після навчання швидко поспішала за комп’ютер, ледь встигаючи відповідати на листи…

«Так і не змогла тебе покохати. Не змогла! Навіщо повірила: стерпнеться-злюбиться. Навіщо думала, головне: щоб тебе кохали і носили на руках. Які дурні сподівання…

У Віри сьогодні зранку гарний настрій. На роботі вона отримала підвищення, яким марила останні два роки. Тепер все – вона заступник директора на престижній фірмі в гарному місті Одеса. На крилах щастя вона летіла додому, подумки перебирала, як їй у тридцять п’ять років вдалося досягти того, що мало хто отримує перед виходом на пенсію.

На небі палали золоті зірочки, які мов ліхтарики освічували природу. Із ними було не так темно вечері у цій глухій місцині. Вдень тут завжди весело від дитячого сміху і постійних розваг. І на якусь мить захотілося бути не Лідією Василівною, а просто Лідочкою, і теж веселитися й безтурботно радіти…

Вечірнє море настільки спокійне, що на ньому видно золоту місячну стежинку. Набережна малолюдна, майже порожня. Ця краса завжди зачаровувала Алю. І закривши вуха, щоб не проривалася музика з нічних дискотек, що знаходились неподалік, Аля лягла на пісок: «Яка краса! – не переставала із захопленням повторювати Аля. – Яка краса!». Цей морський пейзаж часто служив місцем зустрічі Алі і Олегу.

Уже тиждень в офісі гудуть, як бджоли у вулику. Секрет про вагітність Оксани швидко розійшовся з кабінету в кабінет.

Він обожнює квіти. Навіть все життя мріяв бути садівником. І він завжди себе вдосконалював, щоб стати ним. Його квіти – це жінки. Так-так, саме вони найкращі квіти в усьому світі! І він завжди прагнув зірвати їх якнайбільше, щоб створити рідкісний букет із зимових, весняних, літніх і осінніх квіточок. Він хотів підкорити кожну!

- Бабусю, поворожи мені, – просила Оксана, а в руках тримала стареньку колоду бабусиних карт, які вже розповіли не про одну долю.

Вона вміла грати чоловіками. Не знала нащо їй це треба, але грала. Як на скрипці в школі, ніжно і тендітно, перебираючи кожну струну, відточуючи майстерність, дивлячись зосереджено і з посмішкою. Так було і з чоловіками. Васька, Женя, Діма, Сашко, Максим, Руслан, Костянтин… І допоки струна не лопнула на останньому.

Ледь не щоліта Машу привозили до бабусі і дідуся в село. Тут вона себе почувала вільною. Завжди допомагала рідним. З бабусею вставала рано-вранці, щоб сонце не дуже припікало, брали сапи і разом проходили між кущиків помідорів, огірків, баштану. А ще вона любила з бабусею пекти пиріжки з яблуками – це її улюблені. А з дідусем Маша бігала на пасіку, бо любила мед. Бувало бабуся піде на город – вибере найкращу диню, дід в мисочку меду наллє, а внучка сидить і смакує, і дарма, що оси кругом літають…

О п’ятій годині ранку Олександра вийшла з будиночка, аби вдихнути свіжого повітря й поглянути, як сонце виходить і освічує прозору воду. Морська хвиля гучно вдарила об берег узбережжя. Молода жінка посміхнулася. Цей відпочинок був в Олександри вперше у житті. Вона взяла відпустку, щоб відпочити від роботи, домашніх проблем і сімейного життя.

Олена вже другий рік працює секретарем невеличкій фірмі. В її обов’язки входить не так і багато: стильно вдягатися, гарно виглядати і мило посміхатися, з чим вона справлялася на відмінно. Графік її життя сталий: дім-робота, робота-дім. Хоча вона й не любила жити за графіком, але звикла.

Міла з-під лоба глянула на свого колегу. Який наївний і ще зовсім не досвідчений молодий юнак, подумала вона. Гарний і наївний.

У двері стукають. Я спочатку не зважаю, але стукіт стає гучнішим. Хтось відволікає мене від тебе. Я зупиняюсь. Сідаю на край дивана, повертаюсь до тебе. Я не бачу тебе, бо в кімнаті темно. Обережно, ступаючи на носочки, я рухаюсь до дверей. Хочу заглянути у вічко, кого принесло так пізно. Примружую своє око, намагаючись роздивитись, хто прийшов. За дверми стояла Даша. Чого це її принесло серед ночі?!

Вже вдесяте намагаюся зібрати думки докупи і зробити конкретний вибір. Але не можу, слова як у павутині плутаються і важко обрати потрібне, щоб втішити себе. Що тут скажеш - закохалася… Легко і просто.

Моя подруга Олена найщасливіша у світі. Сьогодні у неї, як ніколи всміхаються очі, радіє душа. Від подруги випромінюється щирість, посмішки і щастя. На мить здається, якщо я її торкнуся, то буду такою ж щасливою.

Алінка в дитинстві мріяла про гарну весільну сукню… Просто, коли одного разу мама купила їй красуню ляльку Барбі, вона була одягнена саме в білосніжну сукню.

У мене багато заздрісників, хороших і поганих. Останніх було більше. І дуже прикро, що серед них були друзі і добрі знайомі.

У душі щось заворушилося. Ніби на поверхню виверталося. Я не знала що це. Якісь незрозумілі почуття, сильний біль і тривога. Я його вже не кохаю… Вчора кохала, а сьогодні ні.

Спокійно, похиливши голову, баба Марія складала речі, шукаючи свою улюблену жовту хустку, яку їй колись подарувала онучка. Але натруджені роками старечі руки перебирали лише спідниці, кофтинки, які бабуся й досі шила власноруч, хоча їй уже минуло 85 років…

Дашка колись ненавиділа Париж, а її подружки навпаки мріяли там побувати, там же речей модних купа, а в них і покружляти на подіумі можна, як поталанить. А в Дашки була своя мода, свій стиль, своє бачення прекрасного, куди там братися модницям до її вишуканої натури! Та одного разу їй таки довелося туди поїхати, щоб закохатися в це місто по-справжньому…

Скажи, а я могла би бути кішкою? Я могла би скручуватися клубочком і спати в тебе на колінах? Дурня якась. Він не любить кішок. А в мене виникло природне бажання заплигнути йому на коліна, а потім, чого правду таїти, і в ліжко.

Ти знаєш, давно треба було поговорити. Давно мені треба було розставити акценти у наших стосунках. Визначити: що правильно, а що ні. Але не могла... Як дурна потопала у твоїх добрих очах, теплих словах, обережних дотиках… Навіщо ти закохався у мене? Ну хіба можна у нашому віці кохати так, як кохають вперше? Хіба можна бачити по-іншому життя? Думати, що небо одне на двох? Мовчати і розуміти все без слів? Це кохання, так? Скажи, я не знаю. Я ніколи не кохала…

Вона залишила недопиту каву на столі і втекла. Прохолодний осінній день одразу спіймав її у обійми. Містом розсіювався вранішній туман, осінній дим лоскотав нерви… Аліса на ходу застигала шкіряну курточку і куталася в свій улюблений багряний шарф. Вона не любила ходити на зустрічі вранці, особливо в осінні дні, коли у повітрі пахне меланхолією і ностальгією, коли в перехожих порожні погляди і сонні думки.

- Ма-ба, ма-ба, - дівчатка по черзі смикають за рукав жіночку, якій за 60 років, щось тихо кажуть на вухо. Вона їх обіймає. Погладжує косички.

Маски змінюють твоє життя. Ти знову намагаєшся видавити, як із фрукта сік, так і з ситуації, певний урок. Навіщо люди ховаються за масками, приховуючи свої справжні цілі і прагнення. Що вони переслідують і до чого йдуть?

Іринка ввела донечку із дитячого садка додому. Вони ще довго спілкувалися про сніжинки, сніг, янголяток, новий рік, мандаринки, іграшки, зірочки.

#Добро – це дотики, обійми; дрібненькі ромашки і ніжні волошки; м'якенький ведмедик, повітряна кулька, букет із листя; намальований будиночок із щасливою сім'єю; безтурботні посмішки; молитва; тепле слово;

Дядько Сашко любив джинси і футболки, а на свята вдягав вигладжені брюки і накрохмалену сорочку. Ну, і галстук, звичайно. Та якщо в усьому іншому він себе сприймав, то галстук його дратував. Він сердився на дружину, яка потикала сусідом Дмитром, який щодня ходив у галстуку – на роботу, в магазин, і, мабуть, спати у ньому лягав. А дядько Сашко не хотів розчарувати дружину.

Він почав любити вечори. Довгі, нехай навіть з дощем, листям, калюжами. На вулиці. У кімнаті. В кав'ярні. Чи деінде. Все одно. Важливо, що вони є. Він почав слухати себе. У тиші. Бо все інше - за дверима будинку. Тепер він точно знає, що йому не цікаві вечори у клубах чи забігайлівках.

Осінь, ти малюєш життя, осінь! Ти вкутуєш всіх у картаті пледи, даруєш довгі вечори для читання книг, чаювання, імбирного печива, ігор з донечкою, сімейних посиденьок, написання історій, мрій і див. Ти навіть розмальовуєш небо під свій мінливий настрій. Ти все робиш по-своєму, осінь. Ти грієш настрій своїми кольорами, ти надихаєш, відкриваєш, даруєш! Осінь, ти потрібна мені, осінь!