- Оленко, ти просто неймовірна. Я така рада за тебе. Нарешті твоя мрія здійснилася! – раділа я за подругу, обіймала і вітала.

В Оленки сьогодні весілля. Вона три роки зустрічалася із Максимом. Обоє сільські. Як зараз пам'ятаю, розповідь подруги про їх знайомство, її ще тоді сором'язливу посмішку.

- Мені здається, що я закохалася. Таке може бути, коли вперше бачиш людину і нічого про неї не знаєш? – запитувала мене тоді подруга, адже вже наступного дня я знала, що вона зустріла хлопця, в якого закохалася.

Їх знайомство було примітивним, не казковим, а звичайнісіньким. Втім, не обов'язково, щоб при знайомстві була казка. Головне, що вони зустрілися, сподобалися один одному і закохалися з першого погляду. І буду сподіватися, що ці почуття в них на все життя. Бо я для Оленочки хотіла лише щастя, та й заслуговує вона на нього.

А починалося у них все дощового серпневого вечора. Оленка, справившись по господарству, збиралася на дискотеку. Попри дощ, який вже був схожий на осінній, дівчинка вбралася в улюблену блакитну сукенку і взула нові черевички, які мама їй купила на навчання до міста. Вона обережно в них плигала через калюжі, щоб не забруднити, щоб не спотикнутися у канавках (бо в їх селі дороги були не заасфальтовані). Олена хотіла насолодитися останніми літніми вечорами, адже попереду навчання у місті, а в серці маленька тривого від невідомого.

Вона танцювала, як осінній листочок у повітрі, - ніжно, трепетно, лагідно. Вона відчувала на собі чийсь погляд, однак ще тоді не знала чий… А Максим розглядав її. Таку тендітну і милу дівчину, яка у тій юрбі одна-однісінька його захопила. Сам ще тоді не знав чим – чи плавними рухами, чи щирим сміхом, чи довгим волоссям, але обличчя її він не бачив. За своєю натурою він був сором'язливим. Якби був сміливим, давно б уже запросив на повільний танець. Але не наважився… І лише, коли Оленка присіла за сусідній столик, вирішив, що не варто випробовувати долю – а раптом це його шанс.

- Я Максим, - представився перший і сів поряд із незнайомкою.

- Оленка, - посміхнулася.

Максим уважно розглядав Оленку. Вона йому сподобалася свою щирістю і вродою. І Оленка відчувала, як цей сором'язливий юнак полонить її серце.

Максим був родом із села за сто кілометрів від Оленкиного. Але з нього вже, як рік переїхав до міста. Працював далекобійником. Саме повертався зі відрядження. Був сильний дощ, тож він вирішив зупинитися у придорожньому кафе випити кави і зігрітися, а потім на прохання колеги зайшли до сільського клубу. Тоді ще колега до Максима пожартував: «Ходімо, а раптом свою долю тут зустрінеш».

Три роки зустрічей… Оленка навчалася і жила в гуртожитку. Ходила на побачення з Максимом, вчила всі лекції, щоб знати свою спеціальність на відмінно. Адже вона буде сільським фельдшером і повинна знати, як рятувати людські життя… Потім один рік Оленка часто залишалася вдома у Максима. Вже з мамою його познайомилася, із сестрою, друзями. І вона Максима вже познайомила зі своїми батьками. У них навіть влітку традиція з'явилася – один раз у два тижні приїздити до Олениних батьків у село і разом з батьком йти на риболовлю.

- Марино, я найщасливіша! – якось розбудила мене ранковим дзвінком Оленка.

- Я з радістю розділю твоє щастя! – я вже відчувала, що будуть приємні новини.

- Максим мені освідчився. І вже в серпні ми зіграємо весілля!

- Оленочко, я рада за тебе. Бажаю тобі лише щастя.

…І сьогодні весілля у моєї найкращої подруги. Її бездоганно біла сукня, ніжна фата у дрібні мереживні квіточки, гарно зібране волосся, ніжний макіяж… Вона у мене красуня. І день, якого вона чекала так довго, нарешті настав… І Максим, такий щирий, теплий, гарний. Він всією своєю поведінкою казав, що нікому ніколи не віддасть свою кохану, що оберігатиме її, як квіточку, що носитиме на руках, що радітиме її успіхам і додаватиме її радості і гарних думок, якщо в її серце будуть підкрадатися печалі. Цей день такий важливий для обох… І такий пам'ятний для мене…

Через двадцять п'ять років ми з Оленкою сидітимемо у неї на кухні. Ми, такі вже дорослі жінки, які мають за плечима великий багаж мудрості і жіночих хитрощів. Але будемо радіти щастю одна одної, як маленькі дівчатка. Наша студентська дружба стала за ці роки такою міцною, що ми були одна одній немов сестри.

В Олени двоє діток і вже двоє внуків. Всі свята – дні народження, весілля, річниці ми відзначаємо разом. Чи то ми з чоловіком ідемо до Олени, чи вони приходять до нас.

Олена працювала фельдшером у своєму селі. Тут вони з Максимом звели хату, оздобили родинне гніздечко, наповнили його щастям і дитячим сміхом. Ми з Валентином жили у місті. Але завжди знаходили час бачитися і дружити сім'ями.

- Як тільки швидко летить час… Які ми з тобою вже дорослі, кумонько, - казала Оленка.

- Дорослі і мудрі. А скільки всього нам вдалося разом пережити…, - розмірковувала я.

Був період, коли в Олени хворів чоловік, коли ми їздили всією країною у пошуках медиків, які б змогли його врятувати. Тоді Олена дуже змінилася, вона плакала і просила Бога про допомогу. І ще вона краяла себе за те, що вона, сільський фельдшер, не може допомогти своєму чоловіку. Через це вона дуже змінилася, бо не знала, як тепер зможе допомагати людям.

Хоча я тоді її просила триматися, що у випадку з Максимом потрібен спеціаліст вузького профілю, просила її не здаватися, щоб вона своєю поведінкою і вчинками не додавала болю своїм дітям, адже вони теж дуже хвилювалися… Та не послухала тоді Оленка. Написала заяву на звільнення, просила не осуджувати…

Три роки пройшло пошуків, лікувань і реабілітації. Три важкі роки, за які Олена ні на крок не відходила від чоловіка. Її двійко дорослих дітей вже тоді жили у місті. Тож вся хатня робота, домашнє господарство, худоба і город лягли на плечі Олени. Але вона ніколи не скаржилася, головне, що чоловік поряд, що вона може з ним говорити, торкатися і відчувати, а довгими зимовими вечорами вигадувати йому різні історії із щасливим кінцем, згадувати молодість і їх щасливі роки. І подумки вона завжди повторювала: «У нас ще буде щастя. Та я і зараз щаслива. Дякувати Богу, що чоловік поряд». Оленка такі слова говорила лише в думках і мені тихенько, коли я до них приїздила, немов боялася, що їх хтось підслухає і зурочить і все піде наперекір…

І вже через три роки, коли весна тихою пташкою, влітала на сільські подвір'я, Максим став на ноги. Вони разом ходили подвір'ям, сиділи на терасі, ходили на город, де Оленка показувала, де планує садити цього року картоплю, помідори, капусту, кабаки. Медики дали успішний висновок і гарні прогнози. І ще вони казали, що чоловіка зцілює любов Олени, її турбота і віра в те, що хворобу вони переможуть.

…За кілька днів ми знову приїдемо з чоловіком у тихе село до Олени і Максима. Зберуться за великим столом їхні діти, онуки, родичі та друзі. Ми будемо їм бажати довгих років життя. Ми радітимемо, що ще одна їх річниця весілля пройшла у щасті, що їхнє кохання зцілює і з кожним роком стає міцнішим.

Вікторія Семененко