Та тільки зайшла у свою квартиру – в душу холод підкрався. Поділитися цією приємною новиною було ні з ким: батьки загинули ще коли їй було вісімнадцять років, подруг не мала, знайомі дівчата обов'язково будуть заздрити, а донька ще не повернулася зі школи, та й вона мабуть у своєму надто юному віці ще не зрозуміє маминого щастя. І якось в одну мить Вірин настрій зіпсувався, і не таке вже й ніби солодке виявилось те довгоочікуваного підвищення.
Вона занесла пакет з продуктами на кухню, а сама пішла в свою кімнату перевдягатися. Та тільки дійшла до гардеробу, як в очі кинувся шкільний альбом, що стояв поряд із книгами в шафі. І рука сама потягнулася за минулим…
На цій фотокартці вона стояла поряд із Сашком. Удвох. Перший клас. Віра з букетом рясних півоній, що їй завжди пахнуть школою, а Сашко з портфелем в руці. Обоє щасливі і веселі трималися за руки. Тоді ще ніхто з них не усвідомлював, що то їх доля одразу поєднала на все життя. І спогади полилися рікою. Віра пригадала, як вони вперше зіткнулися в шкільному коридорі, як малими у квача грали, як вона просила з нею піти в бібліотеку, а він не слухався і біг з хлопцями у хованки грати, і як потім він заховав їй записку у рукавичку із словами зізнання в почуттях: «Ти подобаєшся мені. Дуже. Хотів би з тобою зустрічатися». Сашко думав, що вона не впізнає його нерівний дрібний почерк, та помилився, Віра його добре пам'ятає, бо часто перевіряла його диктанти перш ніж здати зошит вчительці, й виправляла помилки. І пам'ятає вона, як він після того вчинку ховав свої очі, немов шкоду зробив. Та Віра була рішучою і його любовне послання навпаки додало їй ще більшої сміливості. «Я не проти», - прошепотіла йому на перерві і відтоді їх міцна дружба з кожним днем переростала в щось більше і важливіше, єдине і неповторне, незрозуміле для світу і відоме лише їм. Вони бачилися щодня в школі, і після неї.
Сашко любив милуватися довгим русявим волоссям подруги, її вродою, витонченою талією, яку завжди прикрашав стильний одяг. А Віра в ньому вбачала свого захисника і героя, доброго друга, мужнього і сміливого, гарного і єдиного. Та час відносив шкільні роки все швидше і швидше, наближаючи закоханих до самостійного життя. Але Віра і Саша ніби не помічали цього, вони насолоджувалися одне одним, своїми побаченнями і вечірніми прогулянками. Вони вдвох безмежно любили золоту осінь, коли кружляло багряне листя, ще гріло своїм теплом сонце, у повітрі кружляв аромат яблук і груш. А ще вони любили осінь за те, що вона багата на дощі. Вони удвох могли йти без парасольки, цілуватися у парку, або ж просто насолоджуватися своїм відображенням у брудній калюжі, або ж спостерігати, як дощ своїми могучими краплями гупає по тихій річці, біля якої проходило чимало їхніх побачень. У закоханих був свій світ, безмежний, відкритий, щасливий, застелений мріями і бажаннями…
Та в одну мить всі ці мрії і бажання поламалися. Якось надвечір дівчина прибігла до Сашка із мокрими від сліз очима і сповістила, що її батька направляють на роботу до Одеси, тому доведеться всією родиною їхати туди. Сашко не чекав такого повороту подій, адже вони закінчували останній клас і він націлений був на серйозні стосунки зі своєю коханою. Та вдіяти вже нічого не можна було…
Над тихим берегом вони розмовляли мовчки. Ні, сказати було що, тільки ніхто не наважувався. Просто хотілося притулитися одне до одного і мовчати… Бо мовчанням можна сказати навіть більше, ніж словом. На дворі вже темніло, вони дивилися у нічне небо, яке потихеньку засвідчувалося зірками. Раптом упала зірка. «Хочу бути з тобою завжди», - сказали закохані в один голос, і клялися, що не забудуть одне одного ніколи.
Вже через кілька днів Віра поїхала з батьками в сонячну Одесу, так і не побувавши на власному випускному вечорі. Коли всі їх однокласники кружляли під тихий вальс, Сашко подумки линув до далекого міста, уявляючи свою кохану дівчину, а вона в цей час стояла на балконі й десь там, удалині, бачила його…
Відтоді минуло багато років. Сашко так і не зустрівся з Вірою. Він одружився на своїй сусідці Олі, яку постійно йому ставила в приклад його мама, бо вона завжди вважала її гарною кандидатурою в дружини для свого єдиного сина. У них народилося двійко дітей. Жили мирно і тихо, ніколи не сперечалися, тільки Сашко часто заглядав до чарки і тоді його серце тихо щеміло за першим коханням. Він брав вудки і казав, що йде рибу ловити, а сам спускався до того берега, біля якого часто проводив вечори з Вірою, і думав про своє втрачене минуле…
А Віра до Одеси швидко звикла, вона безмежно любила море і сонце. На жаль, у вісімнадцять дівчина лишилася сиротою, бо її батьки потрапили в автокатастрофу. Вона зосталася сама у батьківській трикімнатній квартирі, яку нізащо не хотіла продавати чи обмінювати на меншу. Сама собі сказала, що зможе викарабкатися із біди, і надіялася сама на себе, бо рідних в неї не було. Потім вона зустріла Данила, він її кохав, зробив щасливою на кілька років допоки не зрадив із її найкращою подругою, єдине, що від нього залишилося – це її донька Лесечка, яку вона виховує самостійно.
Віра перевела подих. На серці защеміло від цього спогаду. Вона раніше не думала як живеться Сашку, ото що колись однокласник Максим розказав, те й було в пам'яті. І вона вирішила поїхати в своє село. Дочекалася доньку зі школи і сказала, що має поїхати в своє минуле. Леся лише посміхнулася на мамині слова, бо їй так боляче було бачити, що минуле й досі не відпускає маму. Кажуть, якщо минуле не відпускає, значить воно ще не минуло…
Над річкою дитинства хтось плакав, як колись, так давно і так недавно… Віра за чотири години на своїй машині дібралася до села, одразу вирішила прийти саме до річки. Тихо було. Місяць так само світив яскраво, і зірки також поступово засвідчувалися на небі. А потім чиїсь впевнені кроки змусили її трохи занепокоїтися. Вона повернулася, а поряд стояв чоловік. Впевнений, мужній, гарний, з вудкою в руці.
«Доля сильніша за кохання!», - сказав він, зустрівши своє перше кохання, бо знав, що якщо потрібно доля сама приведе Віру на це місце, тому й сам без кінця сюди приходив, бо він не знав де її шукати.
Їм було про що говорити, і що згадати, і що розпитати. І дружні обійми були набагато міцнішими, ніж могло здатися. І все так швидко повернулося, ніби не було тієї розлуки в почуттях, бо в думках вони завжди були поряд.
Сашко поїхав з Вірою до Одеси, залишивши своє сімейне життя на розсуд людям. Він поїхав за своїм серцем, думками, почуттями. Вони повернулися у свій світ, відомий лише їм.
Вікторія Семененко
