«Привіт, Мері, - почала читати, і одразу зрозуміла, хто їй пише. – Як твої справи? Чим займаєшся, де працюєш? Вибач, що одразу не писав, хоча й знав твою електрону адресу. Сподіваюся ти ще її не змінила, кілька років тому мені її дала одна наша однокласниця. Як твоя донечка Даринка? Напевне вже виросла у свої дванадцять, і я впевнений, що стала такою ж красунею, як і ти. Пригадую, в дитинстві вона була схожа на тебе, як дві каплі води: таке ж гарне біляве волосся і великі смарагдові очі. Пам'ятаю, вона такою була, як я ще до вас приїжджав, ніби ти в п'ятому класі… А пригадуєш, як в початкових класах ти заплітала своє волосся у косички, а ми з хлопцями смикали їх, ти сердилася і бігала за нами, - при цих спогадах жінка посміхнулася, було приємно із шкільним другом згадати минуле. – Як поживає зараз Олексій? Він і досі працює водієм? Автомобілями він почав захоплюватися ще в школі. Пам'ятаєш, коли ми ще з тобою були разом, то після школи спочатку проводили його на гурток «Автолюбителів», а потім я тебе проводжав додому. Твоя мама нас пригощала печивом з горіхами і ароматним чаєм. І потім підвечір я повертався додому. Які то були веселі часи!..».

На цих словах Марина зупинилася читати листа. Навіщо Максим це все згадав? Від спогадів на очі навернулися сльози. У її житті було лише два справжніх кохання. Думаєте, справжнім може бути тільки одне кохання? Помиляєтеся, інколи серце можна розірвати і на дві частинки.

Першим чоловіком у її житті був Максим, який, власне, і писав ось зараз, а другим Олексій, за якого Марина потім вийшла заміж. І так сталося, що обох вона втратила…

«Я зараз працюю бухгалтером, - продовжила жінка читати листа від шкільного друга. – Я не шкодую, що обрав цю сферу, вступив до технікуму, адже знання мені знадобилися. Моє особисте життя не змінилося, одружитися я так і не зміг, тобі відомо чому. Вибач, що я згадав, але мені здається, що тебе я ніколи не забуду. Статеві стосунки з різними жінками – це можливість задовольнити чоловічу потребу, а серце своїм теплом і любов'ю вони не заповнять ніколи. Коли я хочу згадати тебе, відкриваю шкільний альбом, там ти посміхаєшся – щасливо і безтурботно поряд зі мною. І коли я на нас так довго дивлюся, мені здається, що ти поряд, що я тебе пригортаю, а насправді – нічого, ти лише на фото з минулого, от і все… Віриш, я б зараз усе віддав, щоб повернути ті часи, щоб ми були разом. Я б усе віддав, аби глянути в твої смарагдові усміхнені очі… Я більше за все шкодую, що тебе залишив. Пробач. Буду закінчувати листа, бо думки тягнуть в щасливі минулі роки… Через місяць я планую відвідати батьків, якщо ти не проти зайду до вас. Щасти тобі з Олексієм! Люблячий тебе усім серцем Максим».

Навіщо він мені це написав? Запитувала сама в себе жінка. Цей лист пробуджує колишні почуття: кохання, ненависть, злість, бажання забути, мрії, і знову бажання повернути його…

Марина, одягнувши пальто, вибігла з офісу. На дворі йшов тихий осінній дощ. Жінка йшла своїм маленьким провінційним містом, минала знайомі обличчя і на автоматі віталася. Зупинилася Марина лише біля могили свого чоловіка.

«Любий, пробач мене, - жінка плакала разом з дощем. - Пробач, за все. Ти знаєш я тебе кохала, вірною була, а сьогодні Максим знову нагадав про себе, з'явився в моєму житті, як промінчик надії. Я відчула знову, що комусь потрібна… Своїм листом він пробудив у мені колишні почуття. Я кохала вас двох, порівно. Ти в моєму серці будеш вічно… Пробач…».

Із заплаканими очима Марина пішла додому. На роботу повертатися не хотілося, вона сама собі начальник, тож зробила вихідний. Далі жінка намагалася цілий місяць жити як завжди: старанно працювати, займатися донькою і не відволікатися на будь-які інші речі.

Й одного разу її думки порушив дзвінок у двері. Коли Марина відкрила, на порозі стояв шкільний друг. Стильно одягнений, з її улюбленими хризантемами і цукерками. Він дивився на Маринку і не знав з чого почати, адже він навіть не думав, що її життя так змінилося.

- Я не знав, чесно. Батьки сьогодні розповіли про автокатастрофу, - сказав серйозно, без вітань, а вона до нього притулилася, як до старого друга і розплакалася. – Все буде добре, життя - непередбачувана річ. Я ніколи тебе не залишу.

Максим пройшов у квартиру, Марина налляла обом малинового чаю. Вони сиділи на кухні і згадували… Чоловік розповів, що не писав, не приїздив, уникав зустрічей спеціально, аби не руйнувати Марининої сім'ї. Він намагався її забути, але, як виявилося, кохання забути неможливо. І вона знала, що це дійсно так, вона йому вірила. Вони ще довго розмовляли і згадували минуле, Марина відчула себе знову щасливою в чоловічих обіймах, яких їй не вистачало два роки, як загинув Олексій.

Вони обоє відчували, що кохання між ними живе і буде жити завжди…

Вікторія Семененко