Не знаю навіщо, не знаю чому, але закохалася, як в підлітковому віці, як вперше. Я цього боюся, відмовляюся усвідомлювати, не хочу руйнувати те, що будувала протягом останнього часу. Рівно п'ятнадцять років будувала-будувала, а окрім себе і нього, більше нікого, щоб спільного, щоб поєднувало, щоб у дитячих очах віддзеркалювався погляд Вови, а в усмішці була моя, посмішка. Нічого цього немає! Він не хотів дітей, він не хотів одружуватися, він все залишав на потім, а я вже не могла чекати цього потім, я від цього чекання тліла і боялася згоріти зовсім… Думала, що я винна, але помилялася. Це в ньому не вистачило чоловічого стержня, щоб переконати мене в своїх почуттях.

Я догоряла, моє жіноче «я» втрачало своє призначення… З кожним днем мене ця думка поїдала все більше і більше. Якби не моя робота, не мої учні, які постійно відволікають своїми питаннями, все було б гірше. Ви знаєте, як воно дивитися у невинні розумні оченята шестирічних першачків і відповідати на питання, на які ми давно знаємо відповіді?! О, якби можна було, я б теж зараз стала дитиною і запитала, як мені жити далі. Бо я вже з цим громадським шлюбом загубилася в житті… Не могла вже знайти ні входу, ні виходу, скрутилася в куточку… Ну, що мені першій зробити йому пропозицію, покликати під вінець? І поки я роздумувала над цим, у моєму вікні з'явився промінчик світла. Він поглядом дав надію… Все відбулося так раптово, що я тільки попрощавшись з ним зрозуміла, що мене тягне до нього. І ось так вже півроку минуло. Півроку ми відчуємо один одного, але ніхто з нас на перший крок не наважується.

Я всю себе віддавала роботі. З раннього ранку бігла на уроки, а до пізнього вечора сиділа над зошитами і тішилася незграбними помилками і кривим почерком своїх першокласників. Займалася будь-чим, аби не лягати разом зі своїм громадським чоловіком у ліжко. То їсти варила, то уроки готувала, то зошити перевіряла, то у кухні порядок наводила. Мені було так тяжко змушувати себе бути зразковою. Я навіть під час статевого зближення уявляла собі Ваньку, з яким бачилася лише раз у житті, але спогад про нього і досі грів серце.

- Олесю, сонечко, ходімо спати, - кликав мій Вова, коли я вже починала натирати склянки та бокали з-під вина, немов завтра мали прийти гості.

- Ти йди, а мені ще трохи лишилося, - намагалася я його відкомандирувати, але було даремно.

- Я допоможу, буде швидше, - хоча він ніколи не допомагав. Мені так хотілося побути на самоті, щоб ніхто мене не розпитував, як пройшов мій робочий день.

- Ну, добре, ходімо спати, - передумала я.

Поскладавши все на місце, я швидко зайшла у душ, сполоснулася, під ковдру вскочила, до стінки повернулася, і думала засну, аж тут він – потребував того, чого нормальні чоловіки хочуть від жінок.

- Не сьогодні, я так втомилася, - вже втретє за цей тиждень намагалася щось вигадати, але сьогодні і справді хотілося просто спати.

- Я за тобою скучив, - почав підкрадатися під мою нічну сорочку. І я зрозуміла, що маю виконати свій неофіційний обов'язок.

Я перестала пручатися, щоб Вова не запідозрив мого душевного розчарування. Але відколи я зустрілася з Ваньою, то статеве зближення із Вовою мені давалося дуже важко. І от нарешті він задоволений схилив наді мною свою голову, як важку браму, що заважала дихати. Мої очі, що підпирали стелю, раптово набралися сліз і я за мить могла розплакатися. Але ще стримувала себе. Не поцілувавши його в очі, що я завжди робила після інтиму, я пішла до ванної кімнати першою. Тут потік холодної води, бо гаряча пересушувала шкіру, забив мої думки і швидко змив з мого обличчя його липкі поцілунки.

Я заглянула в дзеркало. Мої вологі кристалічні очі хотіли тепла від іншого. За мить я зрозуміла, що не зможу жити на два фронти. Не зможу вві сні кохатися з Ваньою, а в житті із Вовою. Господи, що за безглуздя! Я взагалі не можу далі жити із Вовою, бо він не може мене зробити повноцінною жінкою. І тепер, коли мені 28 років - це для мене дуже важливо, бо я відчуваю себе неповноцінною людиною. Мені ніби не вистачає сил для життя.

- Вовчику, ти знаєш нам потрібно щось змінювати в житті, - рішуче повторила я, коли зрозуміла, що життя на два фронти – це не для мене.

- Що ж, тоді змінимо квартиру, - пропонує він. – Поїдемо в інше місто, хочеш? - Я надула свої губи, які й досі були червоні від його поцілунків. Але в темряві він цього не помітив. – Поїдемо до Львова, ти ж любиш це місто!

- Не наскільки сильно, щоб проміняти на своє рідне, - образилася я на нього за цю геніальну ідею.

- Я про наші з тобою стосунки, - вже конкретніше.

- Я щасливий з тобою, - цілує в плече і обіймає.

- А я відчуваю себе дурепою, що плигає все життя на одному і тому ж місці. Я вже хочу або зробити крок вперед, або ж назад, - і я мовчу.

Він теж замовк. Подумала, що підбирає потрібні слова. Але його хропіння мені врізалося в слух.

Я не можу з ним жити далі. Його безглуздя мене поїдало…

А із спогадів виринає Ванька усміхнений. З ним я бачилася раз в житті. Познайомилися на семінарі. Я виступала з доповіддю про роль жінки в суспільстві (бо вчителюванням не обмежувалася). Коли дійшла до розділу про жінку-матір, то на серці так важко стало. Я думала, що зупинюся на півдорозі, але коли зустрілася з його поглядом, то все активніше почала пояснювати свою тему. І мені так захотілося відчути себе матір'ю, наскільки сильно, що я просто жила цією думкою. Коли закінчився семінар до мене підійшов мій уважний слухач.

- Іван Олексійович - кандидат історичних наук, - протягує мені руку. – Зі Львова.

- Олеся Григорівна – вчителька початкових класів, - відрекомендувалася я, і теж протягую свою руку. – З Малої Виски.

- З Малої, а чому не з Великої? – дотепність показує.

- Бо то інший населений пункт. Це Кіровоградщина, - пояснюю.

Ми перейшли на «ти», а на фуршеті вже зверталися один до одного по імені. Все просто - я йому «Ванюша», а він у відповідь «Олесечко, продовжуй». І ми так довго розмовляли: про роботу, про життя, про захоплення, що не хотіли навіть розлучатися. Та за мить ми виринули з нашого світу і помітили, що в залі нікого вже немає.

- Ой, одні ми сидимо вдвох з келихами червоного напівсолодкого вина, - підсумувала побачене я.

- Як ти гарно порівняла: одні – це удвох, - намагався підловити мене на слові мій кандидат наук.

А мені вже було даремно, бо після чотирьох келихів червоного вина, я на такі деталі перестаю звертати увагу.

- Продовжимо нашу розмову у моїй кімнаті, - запропонував Ваня.

Ми так і зробили.

…Його ліжко було м'яким. А ранок із ним був солодким. Я була в чужому місті, в чужому ліжку, з чужим чоловіком, але зі своїми почуттями. Моя подруга Кіра – тренер з аеробіки, яка й досі не може визначитися чого хоче від чоловіків, каже, що їй часто після таких необдуманих вчинків хочеться втекти на край світу. А мені не хотілося… Я навпаки притулися ближче до Вані і вдивлялася в його ніжні риси обличчя, які ніби хтось олівцем навів, аби вони були більш чіткими і виразними.

- Мені з голови не виходить твоя доповідь про роль жінки в суспільстві, особливо те, як ти про жінку матір розповідала, - почав він розмову за сніданком. – Так легко про значення жінки-матері може говорити лише та, кого вже називали цим святим словом «мама», - так легко почав допитуватися про моє особисте життя.

- Або та, що останнім часом живе ним, - відрізала я.

Далі Вані не треба було нічого пояснювати. Він все прочитав у моїх очах.

- І чого твій чоловік відтягує, - вже як друг допитувався, а не чоловік, з яким я під однією ковдрою спала.

- Він не хоче дітей, - коротко пояснила, бо ця рана для мене залишалася відкритою.

Наша миттєва зустріч скінчилася. О дванадцятій годині всі учасники семінару поїхали кожен у своє місто. А я всю дорогу думала над Ваніними словами, що «Вова не той чоловік, який має бути батьком моїх дітей». А про те, що я цю ніч провела з Ванькою, я ніскілечки не пошкодувала…

Після зустріч зі своїм кандидатом історичних наук, життя в моєму місті було таким безбарвним. Вова мене постійно дратував, бо він не міг здійснити мою мрію, а що найгірше – не хотів. І от сьогодні напередодні Міжнародного жіночого дня я зрозуміла, що не можу жити на два фронти. Вова хропів, а я своїм поглядом підпирала стелю і думала про свого Ваньку, з яким бачилася раз в житті, з яким вперше і востаннє зрадила своєму громадянському чоловіку. Раптом телефон відволік мене від думок. Я посміхнулася, бо Ваня відчув мій душевний стан. «Знаю, що ти не спиш. Бач, оту зірку в небі? Вона для тебе світить» - писав смс. Відколи я приїхала із семінару, то телефон завжди ставила на вібрацію. «Оту, що найяскравіша?», - відправила я повідомлення у відповідь, коли виглянула із вікна. «Вона однаково світить і в Львові, і в Малій Висці», - знову смс від нього.

Вже коли почало світати і зірки поховалися, я заснула…

***

А ранок був як веселка…

- Отакої! - вигукнула я, коли зустріла сонячного весняного дня на шкільному порозі Ваню. - Ти чого тут?

- Хіба ти не рада мене бачити? - питає, протягує мені квіти, як діти на перше вересня. - Я приїхав твою мрію здійснити. Вийдеш за мене заміж? - питав на шкільному подвір'ї. - Ці півроку без тебе здалися вічністю. Хочу бути з тобою.

- То ти мене любиш? – питаю від щастя.

- Люблю, люблю, - кричав, як дитина. – Чого б я до тебе приїхав!

У нас було весілля. Я одягла білосніжну сукню, про яку мріяла з дитинства, і рукавички, бо завжди себе в них уявляла, коли буду нареченою. І ніяких більше громадських шлюбів! На моїй вулиці теж було свято!

…Мені тридцять п'ять років, а Вані тридцять вісім. У нас уже трійко дітей. І яке це щастя чути від них це святе слово «мама», яке щастя відчувати себе повноцінною жінкою, виховувати своїх синів і донечку, показувати їм світ. Яке це щастя знати для чого ти живеш! І ще одне щастя – мій чоловік, який без кінця нагадує, що я кохана. Господи, як легко бути жінкою!

Вікторія Семененко