- Йдемо, йдемо, - каже.
Дівчатка знову йдуть до однолітків, адже жіночка їх просила зачекати п'ять хвилин.
Вона ще дивиться їм у слід, втирає рукою щоки від сліз і продовжує.
- Ось бачите, вони досі мені кажуть – раз «ма», раз «ба». Вони мої найрідніші – онучки. Сиротки. Сама їх виховую. Їх мама померла два роки тому. У неї був ВІЛ, вона приймала терапію. А потім та пневмонія… Пневомнія тоді така небезпечна була… Від неї помирали. І вона… померла… Батько дівчаток раніше помер. Я сама їх виховую… Все – їм. Тягнуся з останнього. Цієї зими похорон на похорону – двох рідних людей поховала. Хустку досі не зняла, - вона поправляє рукою чорну хустку.
Тримаю її за руку і прошу не плакати. Кажу, що їй потрібно жити для цих двох дівчаток. Вони знову підходять до нас, певно забули сказати бабусі на вухо ще один секрет.
Дівчатка, дві школярки, мовчазні, адже мене не дуже знають, тому мало розповідають. Але за мить, коли я сказала, що в обох гарні сукні, ми розговорилися. Про сукні. Одяг. Навчання в школі. Їх захоплення – спорт і саморобні картинки.
В обох ВІЛ, старша знає про це, а меншій ще бабуся не казала, поки думає, як це правильно зробити, чи готова вона до розмови...
Спілкуємося про уроки, в якій школі навчаються, які предмети люблять.
- Та вони довго сидять над домашніми завданнями. Або в бібліотеці, або в телефоні. Комп'ютера немає, немає як вчити… А ось реферати робити… То все з телефону вичитують, - додає бабуся.
Дівчатка нагинаються до мене і тихо кажуть:
- Якби нам ноутбук, було би легше… У телефоні не дуже зручно, але як нічого немає, то і це добре.
- Дівчата, що ви там шепочете? Знову за той ноутбук? Де ж я вам його зараз візьму?... На одяг та їжу вистачає, а це на ліки скільки йшло грошей… Думали, врятуємо, але ні…, - бабуся знову починає плакати.
Дівчатка її обіймають.
- Ма-ба, не плач, не плач, тільки! – просять.
Дівчатка вже мають іти. Їм ліки приймати за годинником. Тому не смію затримувати. Всі вдягають куртки, шапки і замотуються у шарфи, адже на вулиці ще прохолодно.
Я ще стою поряд з ними і ми спілкуємося, дякую їм за участь у проекті.
Мені шкода цих дівчаток і їхню «ма-ба», яка дає їм сили, показує життя, яка хоче їм дати ще більше, але не може…
І тут на мить, я думаю, а раптом, раптом у когось із вас є старенький ноутбук, який вам не потрібен?! Просто знайте, що є ці дві дівчинки-школярки, які про нього дуже мріють…

1 квітня 2018 рік