Він почав любити вечори. Довгі, нехай навіть з дощем, листям, калюжами. На вулиці. У кімнаті. В кав'ярні. Чи деінде. Все одно. Важливо, що вони є. Він почав слухати себе. У тиші. Бо все інше - за дверима будинку. Тепер він точно знає, що йому не цікаві вечори у клубах чи забігайлівках. Що жінки за сусідніми столиками, не залишали і міліметр того, що лишилося від неї в молодості.

Ромка чекав її десять років. Чекав свою молодість. Ромка не думав, що таке може бути з ним. Що всі інші - будуть перехожими в його житті. Він знав, що пробачить її зраду, заміжжя, чужого чоловіка, чуже ліжко, чай з іншим. Він знав, що відкриє двері своєї квартири тоді, коли вона постукає сама...

- Ну проходьте. На вулиці дощ? Халат мій візьми у ванній. А тебе звати, як? Вовчик? І кажеш три роки тобі? Заходьте, чай будемо пити!

…Одиниці таких історій. Але вони є.

Залишу її тут. Можливо, хтось боїться собі зізнатися, що чекає ціле життя свою молодість.

6 листопада 2017 рік