Олена вже другий рік працює секретарем невеличкій фірмі. В її обов'язки входить не так і багато: стильно вдягатися, гарно виглядати і мило посміхатися, з чим вона справлялася на відмінно. Графік її життя сталий: дім-робота, робота-дім. Хоча вона й не любила жити за графіком, але звикла. Її бентежило лише одне – в її юному віці не було ніяких змін. Приходила на восьму, а виходила з фірми о шостій. І це її дратувало найбільше, але вона стримувала себе, адже винаймає квартиру і живе на власні кошти. Останнім часом їй набридало сидіти, як лялька, у затишній приймальні і всім посміхатися; їй набридало щодня яскраво фарбуватися; одягати класичні спідниці і блузки; вона не могла більше жити в чорно-білих кольорах… Олена часто згадувала себе в підлітковому віці – не нафарбованою і, одягненою в спортивний одяг. Як бігала щоранку на стадіоні, щоб тримати себе у формі, як ходила на фітнес… А тепер часу не вистачає на все це. Лише робота, її серйозний і неодружений шеф Олександр Сергійович, який без кінця зайнятий і, здається нічого не помічає навколо…

Одного разу отак, проаналізувавши своє молоде життя, Олена вирішила сказати шефу, що звільняється. Але, коли зайшла в його кабінет, трохи розгубилася. Завжди зосереджений і впевнений чоловік, дивився у вікно, про щось думаючи, а дівчину в цей момент навіть не помічав. Олена почала його вивчати. Сорокарічний чоловік нагадував ображеного хлопчика, який посварився з ровесниками.

- Вам погано? – перебила його мовчання дівчина.

- О, Оленко, ти коли зайшла, що я не помітив? – вже з посмішкою мовив чоловік.

І Олена на мить подумала, що пригнічений стан шефа був уявним.

- Та тільки що, от кави вам принесла!

- Дякую, люба! А чому дві чашки, я стільки не вип'ю, - здивовано на неї.

- То не біда, я вам допоможу, ви не заперечуєте?

Вираз обличчя чоловіка змінився, адже секретарка себе так раніше не поводила, і цього разу він навіть не зрозумів, що в неї трапилося.

- Тобі погано? Чи щось потрібно, гроші? – почав в голос перебирати варіанти.

- Вони не завадять, але я з іншого питання, - обережно п'ючи каву. – Я вам дуже вдячна, що ви взяли мене до себе на роботу. Умови праці гарні, люди привітні, але це не те, чого б я хотіла. Вибачте, але я хочу звільнятися.

- Звільнятися? – ця новина розчарувала шефа. І його обличчя стало ще більш сумним, ніж було до цього. – Але, якщо тут тобі добре, чому ти йдеш?

- Знаєте, Олександре Сергійовичу, мені 24 роки, з них два роки я ходжу, як лялька: посміхаюся постійно і вдягаюся в чорно-білі кольори, але це не моє, я хочу зайнятися іншим, розумієте мене?

- Іншим…, - задумався на мить, - то чого ж ти раніше не казала мені про це? У нас є вільна вакансія, давай попробуєш? Тобі не обов'язково звідси йти…

- Ви серйозно? – зраділа Олена, не тямлячи себе від щастя.

Тільки цієї миті вона не подумала навіть, що Олександр Сергійович просто не хоче її від себе відпускати… Він просто ще не все їй сказав…

Вже наступного дня Олена ховалася за купою документів у своєму кабінеті. Що з ними робити спершу не знала, але згадавши свої знання з діловодства швидко дала їм раду. Цього дня вона вперше не поспішала додому, адже була зайнята роботою і їй було ніколи поглядати на годинник з думкою, щоб стрілка швидше прийшла до шостої. Цього разу вона вийшла о восьмій і зіткнулася при виході з фірми зі своїм шефом.

- Олено? Ти чому й досі на роботі?

- Тільки закінчила, там скільки справ накопилося, що я не могла їх залишити на потім.

- Молодець-молодець! Старанна ти, - посміхаючись до неї.

- І віддана своїй роботі, - додала дівчина, не відчуваючи втоми.

- А ти поспішаєш зараз? – нарешті наважився чоловік.

- Та ні, думала якраз містом прогулятися, не хочу на маршрутці добиратися. Тим більше, яка тільки погода гарна сьогодні! Вечір просто напоєний весняним ароматом, відчуваєте?

- Та ти справжній романтик! А давай тоді поїдемо на моїй машині в кафе, що на Набережній, замовимо кави, будемо спілкуватися і милуватися приходом весни!

- Олександр Сергійович! А мені ваша ідея подобається… Кава на Набережній – це те, що треба.

Вона сміливо сіла в його авто. Олександр Сергійович у душі був радий, як хлопчик, що за два роки нарешті відклав всі свої проблеми і запросив Олену на прогулянку. Вони їхали мовчки. Чоловік зосередився на дорозі, а Олена дивилася через вікно, як велике місто повільно тоне в сутінках весняного сірого вечора, і вже здаля виднілися лише яскраві вогні…

На Набережній було багатолюдно. Так в п'ятницю буває завжди, адже попереду вихідні, а ще з приходом весни люди вже не ховаються у своїх домівках.

Вони сиділи за столиком і пили каву з корицею, яка виявилася улюбленою для обох, а ще спостерігали за молодими парами, які не соромилися і привселюдно цілувалися.

- Давно сюди не приходив, - нарешті Олександр Сергійович порушив їхнє мовчання. – В молодості теж любив тут бувати.

- Та ви що! Я теж тут гуляла з батьками, коли була маленькою, а коли була підлітком тут з друзями каталися на скейтах. Веселі були часи!

- Ти вмієш кататися на скейті? – здивувався чоловік, адже колись теж хотів навчитися, але завжди часу не вистачало.

- А чому це вас, Олександре Сергійовичу, дивує? Правда, я сто років не каталася!

- А ми зараз це виправимо, - і чоловік взяв Олену за руку, адже запримітив, що недалечко компанія хлопців на скейтах таке витворяла, що й словами не передати.

Чоловік попросив хлопця дати напрокат скейт, всунувши йому в руку купюру грошей, що той без зайвих питань погодився. Вже за мить Олена почувала себе, як підліток. Обережно відштовхнувшись, вона вже летіла на зустріч новому. Вона сміялася як дитя, але при цьому вправно трималася, а Олександр Сергійович біг за дівчиною, дивлячись, як вона легко їхала. Але в темряві Олена не побачила бордюри, щоб пригальмувати, тож врізалася в неї і впала… прямо своєму шефу в обійми, заваливши його на брудний асфальт. Вона розглядала його очі… Не такі сумні і холодні, як на роботі, а такі щирі, такі весняно-теплі…

- Ви мене вибачте, що я так необережно, - виправдовувалася, коли витрушувала його піджак від зів'ялої трави. – Давайте, поїдемо до мене і я випру ваш одяг. Господи, мені соромно!

- Та все добре, Олено! Не хвилюйся, але одяг ти все ж таки випреш мені, - посміхався шеф, - а то на кого я буду схожий?


Олександр Сергійович стояв без піджака і брюк, кутаючись у простирадло, яке дала Олена.

- У тебе тут затишно! - говорив, роздивляючись її маленьку однокімнатну квартиру.

- Ха-ха, ви кумедні, - розсміялася Олена, коли вийшла із ванної кімнати і побачила свого шефа напівоголеного і закутаного в простирадло. – Все одяг випрала, будемо чекати поки висохне! Каву будете?

- Каву ні, а от щось поїсти вже б і не відмовився!

- Є два варіанти – або куховаримо разом або замовляємо піцу.

- Обираю перший варіант.

Вони разом куховарили і сміялися, згадували різні історії з життя, розповідали анекдоти, поки не вдарилися лобами, коли чистили картоплю, і не поцілувалися… Олена не думала, що з нею відбувається тепер. Їй просто було добре і спокійно з цією людиною.

Олександр Сергійович не хотів їхати від Олени з двох причин: по-перше, з Оленою він почував себе справжнім, не самотнім, не покинутим, а, по-друге, його одяг висохне не скоро, адже в Олени була стара пральна машинка без сушарки. А Олена і не хотіла його відпускати, адже почувалася з ним безпечно і щасливо, нарешті у своєму 24-х річному віці вона починала насолоджуватися життям.

…Відтоді вона щасливо ходила на роботу, їй подобалося бути із Олександром поряд завжди. Весна в їхньому житті розквітла романтичними побаченнями, прогулянками на Набережній, а ще Олена вчила Олександра кататися на скейті. З кожним днем їхні почуття міцнішали, а коли почав квітнуть бузок, вони одружилися.

Вікторія Семененко