У бабусі на голові ніби хто уквітчав волосся квітками білосніжних конвалій чи підсніжників. Та ні, даремно добирати слова, бабусину голову вже давно покрила сивина.

- Ось ваша хустка, - протягую я ту, що одразу впала в очі. Відчуваю, що прийшла невчасно, але бабуся Марія вже поставила чайник і відкрила банку з варенням: - А куди ви, бабусю, збираєтесь? Чому речі спаковуєте? Часом не село надумала покидати?

- Так, доню, залишаю я Лозуватку. Можливо більше і не повернуся… Поїду до доньки, а як жива буду, то приїду назад у рідне село, - каже бабуся, наливаючи нам чай.

Значить, я прийшла вчасно, бо так би і не поспілкувалася з такою хорошою людиною, подумала я. Баба Марія добра, ввічлива, щира, мудра, з нею приємно розмовляти. Я не раз спостерігала, як вона з бабусями-подругами сиділа на лавочці і розмовляла то про дітей, то про онуків, то про щось інше. Але відколи її пам'ятаю, то завжди помічаю її вдумливий і мовчазний погляд, коли вона дивиться на блакитний барвінок. Мені завжди було цікаво - про що тоді думає старенька, але я жодного разу не наважувалася порушити її таємний монолог.

- А куди ж Ви їдете, бабусю? Як же хатинка, квіти, ваш улюблений Мурчик, а коза Мелашка?

Я помітила на бабусиному обличчі печаль. Вона дивилася в куток на зібрані речі.

- Поїду, доню, поїду. Я вже стара, мені потрібна допомога, а донька Ліда якраз забере мене до себе в Черкаси, а там онуки й моя улюблена правнучка Галинка. Мені не так сумно й самотньо буде, як одній в хатині… Мурчика я теж візьму, а козу бабі Уляні подарую, вона сусідка, то й за хатою пригляне, а от квіти… Мій улюблений барвінок…, - бабця примовкла, і я знову на її обличчі вловила вдумливість, яку бачила лише тоді, коли вона дивилася на барвінок, який найбільше доглядала з усіх квітів.

- А що барвінок? Хочете, я за ним доглядатиму?.

- Ні, за барвінком повинна доглядати я. Я пообіцяла.

- Пообіцяли?

- Так, колись давно своєму чоловіку, як живий був.

…Колись давно Марійка всім серцем покохала незнайомця, якого направили на практику в їхнє село. Юнаку було років двадцять – високий, чорнявий. Тоді Марійка якраз з колодязя воду витягувала. І так з відра й зробила кілька ковтків холодної води, а коли випросталася, то побачила, що поряд стоїть незнайомий хлопець. Її очі заблистіли, щоки почервоніли. Засоромилася.

- Доброго дня, красуне! Така спека на дворі, що хочеться напитися водиці, дозволиш? - запитав незнайомець.

За своєю природою Марійка була скромною і мовчазною, тому лише привіталася і відійшла від відра.

- Смачна. П'єш і не нап'єшся! - посміхнувся хлопець, витираючи підборіддя: – Давай, допоможу! До речі, мене звати Іван.

- Дуже приємно. Я Марія.

Дівчина радо йшла своєю вулицею, адже поряд був гарний юнак, який ніс два відра води і розмовляв, посміхався, жартував.

- Я буду працювати у вашім селі. У полі красиво. Пшениця колоситься. А що значить пшениця? Це ж хліб! А без хліба й родини нема України!

- Я дуже люблю пекти хліб. Коли я була менша, мама не дозволяла чіпати її діжку. А як я підросла, наказувала одягати хустку, мити руки. Тепер я вже не дозволяю нікому пекти хліб, сама вимішую і випікаю.

- Дуже хочу скуштувати хліба, який ти печеш…, - на його слова Марійка залилася рум'янцем і лише посміхнулась. – Ввечері прийду, вийдеш гуляти? – запитав юнак, коли заніс відра у подвір'я, а дівчина на знак згоди кивнула головою.

Цілий день незнайомець не виходив з голови. Варила суп, а посолити забула. Мама Марії не могла збагнути розгубленість доньки. Зате під вечір дівчина від люстерка не відходила, все крутилася, зачісувалася. Коли врешті зібралася, опустилася на лавочку. Дістала біле полотно, зашпилила голку блакитною ниткою і вправно почала вишивати барвінок. Вміло, з ніжністю і любов'ю вишила першу квітку. У двері постукали. Марія лишила вишивку і вибігла. Перед нею стояв впевнений красень, який після привітання протягнув корзинку. Марія взяла з вдячністю, а коли зазирнула всередину, звідти визирав блакитний барвінок.

- Яка краса! – вимовила дівчина, вперше в житті отримавши чарівні квіти.

- Марійко, пообіцяй, що висадиш їх на подвір'ї і щодня будеш за ними доглядати! Барвінок – це українська квітка, яка символізує вічне кохання. Нехай вона говорить щодня, що я з тобою буду вічно, - цими словами Іван дав зрозуміти, що дівчина йому дуже дорога.

… Незабаром було сватання, а потім весілля. Іван залишився в Марійчиному селі, вони так й жили в її батьків. Згодом в закоханих народилися двійнятка. Марія завжди знаходила час доглядати за барвінком. Бувало сяде на порозі і дивиться на диво-квіти. А поряд бігають дві доньки Аліна і Ліда, ловлять білих і жовтих метеликів, які ховаються у жовтогарячій кульбабі. На серці робиться так затишно і приємно, що, здається, ніби Україна не переживає страшні роки воєнного лихоліття, а всі живуть в злагоді, мирі та любові. А на подвір'ї вже квітнув 1945 рік. Марія всім серцем вірила, що повернеться її коханий. Особливо, коли дивилася на барвінок, то знала, що їхнє кохання вічне! Ось і травень приніс перемогу. Український народ довго за неї боровся. Деякі матері не дочекалися синів, а дружини - чоловіків. Не повернувся й Іван з війни.

Залишилася Марія одна на порозі з вдумливим поглядом на синьоокий барвінок, з доньками, які були єдиним сенсом життя, із крихітною надією, що коханий все-таки повернеться, з довгими заплаканими ночами. Але та надія була марною, бо сусідський Степан знав правду. Він довго не наважувався передати лист, який написав Іван перед смертю. Йому болісно було дивитися на страждання вдови.

- Маріє, вибач, я довго не міг сказати правду, але Іван помер, - наважився зізнатися, бо несила було тримати все в собі.

Очі Марії наповнилися сльозами і одна за одною покотилися по щоках, ніби намагалися змити на ходу довгі роки чекання. Степан простягнув листа і вийшов з кімнати. Її надія вмерла назавжди. Марія розгорнула пожовклий папірець і перше, що побачила – засушену квітку барвінку. «Наше кохання житиме вічно», - прочитала єдине речення жінка.

Марія жила заради доньок. Тяжко працювала, щоб Ліда й Аліна мали все, а під вечір втомленим поглядом дивилася на барвінок і вже потім лягала спати. Повиростали згодом доньки, пороз'їжджалися. У кожної своя сім'я, діти, онуки. А старенька Марія залишилася на самоті зі своїми спогадами….

Мені сумно стало від цієї історії. А потім бабця відкрила сумку і витягла маленьку шкатулочку, я там всередині була пожовкла вишивка з диво-квіткою і прощальний лист із засушеним барвінком. Так бабуся більше нікого і не змогла покохати. Каже, що коли дивиться на барвінок, то відчуває, що Іван поряд, що їхнє кохання вічне.

- Доню, мабуть, не залишу я своєї хати і свого барвінку, - різко змінила свою думку бабуся Марія. – Тут знаходиться вічність мого кохання. Я лише на зиму поїду до доньки Лідочки, там онуки, правнуки. А ранньою весною, тільки сонце кликатиме до пробудження, повернуся в рідне село, до своєї хати. Я доглядатиму за вічністю нашого кохання. У цих стінах мене чекатимуть спогади, а в синіх очах барвінку всміхатиметься мій Іван…

Вікторія Семененко