Він інший, не той… із їдким цигарковим димом, з безбарвним сумним поглядом. Він не той, ким був раніше, інший. З іншими емоціями, грубими рисами обличчя, з тусклим кольором волосся, з незрозумілим виразом обличчя. Це не той сімнадцятирічний хлопець, який все життя посміхався мені в пам'яті своєю щирою посмішкою.

Це другий чоловік, чужий, і далекий. Не той, що часто приходив вві сні. Не той, що просив з ним зустрітись. Не той, що передав мені з останньої парти на першу записку, де кривим почерком написано час і місце зустрічі. Це був інший сивочолий чоловік сорока років. Це не те минуле, за яке я постійно чіплялася думками. Не те минуле, про яке я думала майже щодня, малювала наші зустрічі, шукала його посмішку серед перехожих, уявляла себе в його обіймах. Він інший… Він ціле життя прожив без мене… Він вже не мій… І мрії, як скло, розбилися…

- Кохаю, віриш, кохаю! І кохав все життя. З тієї митті, як тебе залишив саму, тільки тоді зрозумів, настільки ти мені важлива, що ти – моє життя, - казав Максим, коли ми з ним випадково зустрілися в київському метро.

- Привіт, - закам'яніла я на його слова, які він мені сказав миттєво, начебто виношував, дійсно, все життя. У мені змішалися незрозумілі почуття… Образа знову почала давити за горло…

- І це все, що ти можеш мені сказати? – здивовано перепитав мене Максим.

- Я не чую, що ти кажеш, - сказала йому на вухо, але не впевнена, що він це почув, тому що в метро було дуже шумно, і щось розчути було просто не можливо.

- Люблю, люблю, - прижався до мого вуха, а мені боляче від цих слів стало…

Ось і моя станція. Я вибігла з метро, швидко шукаючи вихід. Моїм думкам не вистачало повітря…

Максим біг за мною, намагався зупинити, а я швидше і швидше бігла від минулого. Я тепер не вірила його любовним одкровенням, хоча і щодня про них мріяла…

- Ну ось, ти знову тікаєш від мене, - зупинив мене і взяв за лікоть.

- Я знову тікаю…, - промовила я, ховаючи погляд.

- Ти моя, - шепче. – Ти знову ховаєш від мене свої гарні смарагдові очі.

Так боляче було, коли він це казав. У серці щось стиснуло, і не могло відпустити. Я не повинна була ховатись, як школярка, але мені боляче було дивитись в очі минулому…

Максим – це моя перша любов, щира, добра, трепетна. Заворожена квітково-букетним періодом, романтичними моментами, а головне – незабутня. Вона, як кінофільм постійно крутилась в моїй пам'яті, як заїжджена стрічка нагадувала про те, що вона й досі дихає.

Із Максимом ми почали зустрічатися в сьомому класі. Пригадую, як він на 1 вересня передав мені на першу парту скручену записку, де я прочитала «Давай зустрінемось», де було ще намальоване маленьке сердечко, зафарбоване червоною пастою, якою вчителька постійно ставила оцінки. Я ніжно посміхнулася, коли прочитала це. І своїм гарним рівним почерком відповіла «Сьогодні. Після уроків». Я була рішуча в усьому, ніколи не роздумувала довго, рішення приймала швидко, тим більше Максим був дуже гарним хлопцем. Він мені подобався. Але я і не думала, що ця звичайна симпатія стане для мене згодом цілим коханням.

Я тоді більше думала про навчання, а кохання мене застало раптово, як зима змінює осінь. Тоді після уроків Максим провів мене додому, а всю дорогу весело розказував, як провів своє літо, як їздив до родичів в іншу країну. І так тема за темою, ми просто не дійшли, а долетіли до мого під'їзду.

- Тоді я вечері до тебе зайду, - посміхнувся мені своїми синіми вогниками в очах.

- Заходь. Буду чекати, - рішуче відповіла я.

- О п'ятій годині нормально буде? – поцікавився, на що я позитивно кивнула головою.

Він прийшов, як і обіцяв. Навіть на п'ять хвилин раніше, постукав у двері. Я з посмішкою його зустріла і ми пішли. От зараз згадую ті часи і думаю, що ми тоді були школярами, а як нам хотілося бути дорослими, щоб самостійно вирішувати. А ось зараз я б не відмовилась повернутись у минуле…

Максим тоді приніс мені бордові хризантеми. Я їх просто обожнюю, вони пахнуть по-осінньому, тоді вони мене надихали, а тепер чомусь пахнуть ностальгією. Ми гуляли містом. Він вірно дивився в мої очі, і розповідав кумедну історію, а я щиро посміхалася, що мабуть все місто чуло. А потім він зупинив мене, взяв за плечі, нахилив і солодко поцілував.

- Ти мені дуже подобаєшся, - сказав після поцілунку, вбираючи із щоки моє волосся, яке пристрасно танцювало під музику осіннього вітру, - мабуть з тієї миті, коли прийшов до першого класу і побачив тебе. Як зараз пам'ятаю: коричнева шкільна форма, білосніжні банти, а ще колготи, на яких була намальована червона полуниця, - засміявся він.

- Чого ти смієшся? Це взагалі-то були мої улюблені колготи, а потім я впала і порвала їх, - надуваючи губи, відповіла я.

- Просто всі дівчата одягали білі колготи, а в тебе були з полуничками, - продовжив він. – Ти вже тоді була не така, як всі.

- І що в цьому поганого? – здивувалась я, оскільки рідко чула компліменти у свою адресу.

- Просто ще тоді ти мені дуже сподобалась. Ось і все, - сказав він. – А твої очі щастям світились, як зараз.

- А у мене зараз там щастя? – посміхнулася на його слова, а Максим ще раз мене поцілував.

…Я пам'ятаю і дотепер, як він рішуче взяв мене за руку, як обійняв, як цілував… Ці картинки зараз перед моїми очима плигають, як кадри старого кінофільму…

- Так мало часу мені знадобилося, щоб зрозуміти свої почуття, - казав мені Макс після нашого третього побачення. – Мені з тобою дуже добре, як ні з ким і ніколи. Я тебе кохаю, - щиро зізнався хлопець…

- І я, - прошепотіла тихо.

- І ти? – щасливо перепитав.

- І я люблю тебе, - посміхнулась я, заглядаючи в його сині, як небо очі.

Ми зустрічались щодня, в школі і після уроків. І кожен день не був схожим на попередній. Я думала – ось воно, моє щастя, моє кохання, перше!

П'ять років ми з ним просто не могли один одним налюбуватися, у школі сіли за одну парту, щоб бути поряд. Подруги мені дуже заздрили, що я забрала собі найкращого хлопця в школі. Пригадую, навіть була така ситуація: Наташа, моя колишня найкраща подруга, почала дивитись на мене вовком з тієї миті, коли я начала зустрічатись із Максимом. Я намагалася наладити стосунки з нею, але це було безрезультатно. Вона сказала, що я її зрадила, зрадила нашій дружбі. Ось так отримала кохання, а втратила подругу.

І ось 8 Березня – його подарунок, жовті мімози і листівка з намальованими жовтими ліліями. З тієї миті я перестала любити жовтий колір, а ще лілії і мімози. Він ніколи не дарував мені жовтих квітів, а от сьогодні приніс. І щось всередині мені підказало, що його почуття до мене не такі щирі, радісні, теплі.

- Розлюбив? – запитала одразу в очі.

- Хто тобі таке сказав? – зам'явся на одному місці, і відповів питанням на питання.

- А хто повинен сказати? – продовжила я почату гру.

- Та ні, я просто з цікавості, - відступив. – Просто ти чомусь нервуєш. Я ось до тебе з квітами і вітаннями, а ти починаєш чомусь ображатися.

- А навіщо жовті приніс? Чому не тюльпани чи гвоздика, а мімоза?

- Та просто сподобались…

Не знаю чому, але я вже тоді відчула, що він до мене не так тепло відноситься, як раніше. Це легко визначити і не обов'язково за жовтим кольором. Якщо людина тебе кохає, то він до тебе всім серцем, а якщо його почуття охололи, то він начебто на пів з тобою, і на пів з іншою. Так було в моєму випадку.

- Просто Наташка, знаєш, не така як ти. Ти ось розумна, спокійна, мовчазна, а Наташка весела…

І цієї миті я не витримала і дала йому ляпасу.

- По-перше, я не збираюсь слухати про те, яка Наташа, а по-друге – це по-перше, - розсердилась я.

Це все відбулося якраз напередодні випускного вечора. Мені було вже все одно, що він про мене думає. Я кричала на нього, махала своїм букетом, стукала кулаками. Все - ми розійшлися! Це було ефектніше ніж феєрверк на випускному вечорі. І так боляче…

Я поїхала на навчання до столиці, він залишився в нашому місті. Що з ним було потім, я не знаю. Просто мені було не цікаво. Я деякий час не хотіла про нього будь-що чути. Мені боляче було вимовляти його ім'я. Але він часто приходив вві сні. Постійно сниться, що він приходить вже не з мімозою, а з моїми улюбленими бордовими хризантемами і просить пробачення. А я не можу пробачити. Душа вивертається від болі, тягнеться до нього, а розум не дозволяє двічі входити в одну річку.

Потім я його шукала, хотіла сказати, що пробачаю. Але він кудись зник, про нього ніхто не знав. І я вже через п'ять років починала про нього забувати, не думати, не згадувати, не звертати уваги на сни. Але це було настільки важко і нестерпно, що тільки, здолавши всі перешкоди я відчула себе сильною жінкою. А потім впевнено почала будувати своє життя…

- Ну, подивись мені в очі, будь ласка, - вирвав мене із спогадів той Максим, що сидів переді мною. Не той, якого я все життя любила…

- І що? Дивлюсь… – наважилась я. – Тобі є, що мені сказати? Мені здається, що все вже вирішено. У тебе – твоя сім'я, у мене – своя.

- Давай, ось сядемо на лавочку і поспілкуємось, - взяв мене за руку. А я якось з висоти на нього глянула, мабуть, я вже виросла із свого першого кохання. - Тільки мені нема, що тобі сказати, - відповіла я.

- Тоді вислухай мене…

І Максим, опустивши голову, почав свою сумну сповідь.

- Наташка померла, - почав з кінця.

- Господи, - мені щось в серці скрутило. – Мої співчуття, - сказала я вже м'якіше.

- Ну, я краще почну спочатку. Я тоді закінчив стосунки з тобою через те, що Наташка була вагітна.

- То ти з нами одночасно зустрічався? – не втрималася я, а перед очима постали жовті мімози.

- Пробач. Я знаю, що в тебе багато до мене негатива. Але вислухай, не перебивай.

Я кивнула головою на знак згоди. Його тусклі очі були порожніми, а колір обличчя блідим.

- Після того, як я тебе провів після Іркиного Дня народження, то пішов додому. У дворі біля свого під'їзду зустрів Наташу. Вона мовчки сиділа і пила з пляшки. Побачивши мене, вона зраділа, підскочила і вчепилась за шию. Вона попросила мене побути трохи з нею. Я залишився оскільки вона була дуже п'яна. Вона спочатку про погоду розповідала, про кіно, яке бачила недавно. А потім про свої почуття… Це було не очікувано чути. Я теж випив горілки. Ми з нею довго спілкувалися і пили з однієї пляшки. Я не міг її залишити саму на лавочці, тому провів додому. Вона дала мені сумку, я почав шукати ключі від квартири. Вона була дома одна. Без чаю сказала не відпустить. А після чаю повела у свою кімнату. Почала мене роздягати, я – її. Тоді моє чоловіче бажання реально заявило про себе. Ти не подумай, що я виправдовуюсь. Просто все тоді так склалося. Якщо можливо було б вернути час, я б не робив цю помилку. Але зараз вже пізно щось змінювати. Потім Наташа прийшла до мене і сказала про вагітність. Було весілля, народження сина, сімейне життя, думки про тебе, робота, скандали, брак грошей, алкоголь, підготовка Андрія до школи, в університет, Наташина хвороба, ще рік страждань, її смерть, самотність… Все – життя пробігло. Я їздив до нас у місто, шукав тебе, але твої батьки відмовлялись давати адресу, а більше ніхто про тебе конкретно нічого не казав. Все, що я знав – це те, що ти живеш в Києві. І ось нарешті я тебе зустрів.

Я, опустивши голову, слухала його сповідь. В очі йому не хотілося дивитись, тому що не було там вогників щастя, як в молодості, вони були вкриті туманом. Мені не було що сказати йому на це. Я не відчула болі, ностальгії, тільки розчарування, що я так довго жила цією людиною.

- Я хочу бути з тобою, - продовжив Максим, але я не могла з ним погодитись, це був інший чоловік, чужий.

- Нам не доля бути разом. Все було вирішено багато років тому, - і взявши свою сумку, я вже збиралася йти.

- Але я тебе люблю і любив завжди.

- Пробач, але інколи краще жити спогадами і мріями…

Я ще раз подивилась в очі минулому. А потім пішла, залишивши його наодинці зі своїми думками, як він мене раніше. У мене з плеч ніби впав тягар, який я несла все життя. Я легко вдихнула чистого повітря. Так, дихати, дійсно, стало легше. Пішов перший сніг, і такий пухнастий, ніби його хтось витрушував з мішка. Я почала самостійно топтати свою нову стежинку, на якій вже не було слідів минулого.


…Двері квартири відкрив чоловік.

- З першим снігом, люба, - і поцілував мене у щічку, що він робив ось уже кожний день протягом п'ятнадцяти років.

- З першим снігом, любий, - притулилась до його теплого плеча і зрозуміла, як сильно він мене любить, турбується про мене, і як сильно люблю його я.

- Так, всі на вулицю, йдемо в піцерію, - оголосила я.

Діти вийшли зі своїх кімнат і почали вдягатись.

- А що сьогодні святкуємо? – не зрозуміла донька.

- Перший сніг, мої любі.

Вікторія Семененко