Навіщо ти закохався у мене? Ну хіба можна у нашому віці кохати так, як кохають вперше? Хіба можна бачити по-іншому життя? Думати, що небо одне на двох? Мовчати і розуміти все без слів? Це кохання, так? Скажи, я не знаю. Я ніколи не кохала…

Ти знову своїм поглядом впитуєш моє життя. Навіщо це тобі? Навіщо тобі знати про мене все? Я звикла бути недосяжною, як зірка в небі. І мені так вільно. А тут ти… От цікаво: якщо чоловік закоханий, коли він дивиться на тебе, то завжди роздягає поглядом? Чи, можливо, він думає щось інше… Хоча навряд, чоловіки завжди роздягають…

Тільки я на твій погляд, як на колючий дріт, натикаюся. Він солодко дере моє тіло… І душу, мабуть… Я бачу, як ти зосереджуєшся на кожній деталі. Ти поправляєш мені блузку, роздивляєшся мережевий комірець, запам'ятовуєш колір моєї помади, знаєш аромат моїх парфумів… Навіщо це тобі? Мабуть, я давно не зустрічала у своєму житті таких романтиків, як ти.

Чоловіки, які траплялися у моєму житті, звикли брати. Просто, конкретно, без романтики, залицянь, компліментів. Вони були сміливі та серйозні, із сформованими життєвими позиціями і реалізованими планами. Але ти ж не такий… У тебе все тільки починається. Тобі треба підтримка і поштовх, віра в себе. І все вийде. Я була сильна, позитивна і вміла заряджати своїми емоціями інших. Не знаю, можливо, саме це тебе і притягнуло до мене…

- Як побачив тебе, ти заполонила моє серце, - наважився на розмову Олег, після місяця нашого знайомства.

- Олеже, будь ласка, не починай…, - я намагалася його зупинити.

Насправді я знала про його почуття до мене. Про це не треба було говорити. Жінки все розуміють без слів. Його теплі жести, гарячі погляди, приємні дотики, постійні компліменти і знаки уваги. Мабуть, цього було достатньо, щоб я зрозуміла, що не байдужа Олегу. Це все мене приємно тішило, однак Олег – не той чоловік, який потрібен мені для життя.

- Не перебивай мене. Просто послухай. Ти знаєш, що ти інша, - Олег почав характеризувати мене гарними словами.

Колись я чекала цієї розмови. Якби вона була два тижні тому, я б відповіла взаємністю. Він не знає, але тоді – я ладна була зробити великий крок. Так буває, коли чоловік тобі подобається спонтанно, з ним не хочеться ходити на побачення, а одразу виникає бажання впасти в його обійми. Але Олег не встиг вписатися в цей тиждень закоханості.

- Ти сяєш як сонце, заряджаєш усіх світлою енергією. Ти дуже гарна, я б тебе беріг, здував би пилинки, носив би щодня на руках. Наші діти були б схожі на тебе, - Олег очевидно вже все розписав, не врахувавши моєї думки.

- Стоп. Олег, які діти. Ти про що? Я не хочу давати тобі надію. Невже ти не бачиш, що я не хочу створювати сім'ю. Не хочу! – останнє слово я вимовила настільки голосно, що мабуть почули люди на вулиці.

- А що тобі потрібно? Це не правильно - жити так, як живеш ти. У тебе повинна бути сім'я, чуєш мене? – Олег того вечора хотів до мене достукатися.

- Мене влаштовує моє життя. І змінювати його з тобою я не хочу. Вибач, - коли я це сказала, як камінь із серця впав.

Проте Олег сидів подавлений. Я не знала, як його реабілітувати. Я могла бути гарним другом для нього, я це не заперечувала. Могла його тягнути вгору своїми порадами, давати настанови, але я не могла бути його дружиною. Це інше, це не сумісне з моїм життям і моїми правилами.

- Я знаю, що зробила тобі боляче. Але я не хочу, щоб ти плекав ілюзії відносно мене. Я не хочу давати тобі надію. Ти був би ідеальним батьком, але я не була б для тебе ідеальною дружиною. Така правда життя. Пробач за прямолінійність.

Олег уже не дивився мені в очі. Я не люблю, коли люди ховають свої очі. Коли не дивишся в них, складається таке враження, що спілкуєшся сама із собою.

Відчуття, коли моє тіло ламало, як ми раніше залишалися удвох, зникло. Раптово. Я вже дивилася на Олега виключно як на друга… Є ж такі хлопці, які місяць наважуються сказати про свої почуття, а коли кажуть, виявляється, їх вже ніхто не хоче слухати. Я - за прямолінійність. А з іншого боку, можливо і краще, що Олег тільки зараз мені сказав, що готовий заради мене на все. Якби це було в отой тиждень закоханості в нього, я б могла йому віддатися, а тоді – він би думав, що я відповідаю йому взаємністю.

- Вибач, але в нас різні погляди на життя. Ти ніколи не забереш мене з мого насиченого життя, не посадиш у клітку. Я не зможу жити лише для сім'ї. Знаю, що міркую не правильно за твоїми переконаннями, але це моя позиція і я не хочу її змінювати, - я хотіла, щоб він мене почув, але дивлячись на нього розуміла: йому потрібен час, щоб забути мене.

- Наточко, невже ти ніколи не хотіла мати дитину? Чоловіка, який носив би тобі каву в ліжко, вкутував би ковдрою, коли тобі холодно?

- Відвези мене додому. І не заїжджай поки за мною, я сама добиратимусь з роботи додому, як було раніше! Давай зробимо паузу в нашому спілкуванні.

За вікном автомобіля сіріло. Я знала, що ця сіра осінь мене викручуватиме, як брудну ганчірку. Знала і ненавиділа цю осінь. Восени мене все дратує: порожня квартира, депресії подруг, зухвале керівництво. Та що там перераховувати, мої думки теж піддаються меланхолійності і мої ідеї на якусь мить замовкають.

- Пробач, якщо своїм одкровенням відірвав тебе від твого життя, - сказав Олег, коли я вже виходила з його автомобіля.

- Бувай, - коротко і в очі, немов хотіла, щоб він мене зрозумів, але…

Я сиділа у холодній квартирі. Опалення ще не вмикали, але осінь уже встигла дихнути своїм холодом, який ніби тулився у кутках квартири. Я заварила собі кави у свою улюблену маленьку чашечку, яку купила на виставці.

Я не хотіла виходити заміж. Це всіх хвилювало і всі бентежилися за моє життя. Погоджуюся, що у моєму віці вже мають бути діти, а я жила вільними стосунками. Після одруження з мамою і мого народження батько почав пити. Через це ми ночували у сусідів, ховалися у міському сквері, вдаючи вигляд, що гуляємо. Я не терпіла свого батька, бо він зіпсував мамине життя. Вона не могла його залишити через мене, бо хотіла, щоб у нас була сім'я, а я просила піти на квартиру. Вона хотіла, щоб у мене все було, а мені було її так шкода, до болю у серці. Після цього я зненавиділа чоловіків. Я зробила висновок, що всі вони такі. Тому після школи довго ні з ким не зустрічалася. Коли ми гуляли, всі мої одногрупники любили випити, а потім вони до нас приставали. Я нервувала і йшла від них…

Та одного разу мені сподобався Валерій, старший за мене на три роки. Я була на другому курсі навчання. Він був із тих про кого кажуть «ботан», зациклений на своїй дипломній роботі, весь у науці, носив окуляри, через які виднілися його чорні очі. Він був милий і добрий, а ще сміливий порівняно з іншими «ботанами». Тому він поставив собі за мету – достукатися до мого серця. Так він мені казав, як лірик. Я йому вірила. Ми ходили на побачення. Нічого особливого не було в них, але я думала, що закохуюся у свого рішучого «ботана».

Він був першим чоловіком у моєму житті. Університетський гуртожиток. Був вихідний. Ми удвох. Схоже я була щаслива, як жінка. Не ходила – літала. У мене був такий приплив енергії, що я ладна була гори з місця зрушити, купа ідей, божевільний стимул до життя. А ще Валерій мені доніс думку, що я сама будую своє життя. І я вірила, що ніхто крім мене не зуміє забезпечити мені гарне майбутнє. Сподіватися на батька я не мала права, адже він мені грошей не давав. Моя стипендія і кілька сотень гривень, які мама відривала від своєї невеличкої заробітної плати, які мені було боляче брати… На третьому курсі я почала працюватися, перевелася на заочне.

З Валерієм розійшлися дороги. Я з головою вникала в роботу. Через рік отримала підвищення, а потім далі – сходинка за сходинкою. У мене була стабільна зарплата, яку я відкладала. Нарешті я купила мамі однокімнатну квартиру. Вона жила сама, а через рік зустріла своє перше кохання. Вони з ним зійшлися… Для свого рідного батька я стала ворогом номер один, він зі мною не говорив, а коли був п'яний міг подзвонити з чужого номера телефону і розповідати різні небилиці…

Далі в моєму житті були чоловіки. Старші за мене, із сформованим поглядом на майбутнє, забезпечені, деякі навіть одружені. З ними я перестала любити романтичні побачення… У них були конкретні бажання, а в мене – конкретні потреби. Мене все влаштовувало. Тим більше завдяки зв'язкам і заробленим грошам я відкрила власний бізнес і працювала на себе. У мене був невеличкий штат працівників, але з перевіреними людьми.

…Вранці мені на телефон прийшло смс-повідомлення від Олега. «Якщо ти вирішила, що нам краще не бачитися, тоді так і буде. Сьогодні вечері я їду в інше місце, мені запропонували вчора роботу. Я вагався, але тепер все вирішив». Я подумала: нарешті Олег мене забуде. Цього дня він таки не прийшов до мене на роботу. Я намагалась не думати. Знала, що так краще буде для нього. А ввечері я хотіла з ним попрощатися, поїхала на залізничний вокзал. Шукала його поглядом, не знайшла. Поїхала додому у самотню квартиру. Готувала їсти і думала: життя таки непередбачуване…

Рік шаленого життя. Цілий рік! За який у мене був один залицяльник, з яким я ходила на побачення. Інколи згадувала посмішку Олега, його рішуче «хочу сім'ю», думала над нашими розмовами за кавою… Ще через кілька років він випав з мого життя, я вже не думала про нього. Тим більше в мене знайшовся інвестор, готовий вкласти кошти у відкриття однієї справи у Харкові. Я збиралася на зустріч до іншого міста, де він мав сказати своє остаточне слово.

- Наталя Володимирівна, - протягла я руку чоловіку, який сидів навпроти і читав уважно меню.

- Олег Миколайович, - почула у відповідь, коли він опустив меню і подивився мені в очі.

Це був той колишній Олег, з яким ми розійшлися кілька років тому. Але він не показав вигляд, що мене знає.

- Познайомтеся. Це Віталій Олексійович – інвестор, готовий підтримати вашу пропозицію, - представив мені Олег чоловіка, який за мить підійшов до нашого столика.

- Рада знайомству, - посміхнулася я.

Ми одразу почали розмову. Я показала необхідні папери, ще раз наголосила на прибутковості і корисності свого проекту. Тим часом до нашого столика прямувала гарна жінка, а поряд з нею крокував маленький хлопчик. Вони привіталися з нами, а хлопчик почав вмощуватися на руки Олегу. Я подумала, що це його сім'я. Тоді Олег встав і пішов з ними, а ми з Віталієм Олексійовичем підписували необхідні папери.

- Сподіваюся на плідну роботу! – потиснув мені руку інвестор.

- Ваші сподівання будуть виправдані, - посміхнулася я, попрощалася і вже збиралася йти, але Віталій попросив Олега відвести мене до готелю.

Мені було не зручно відривати його від сім'ї, але мої виправдання, що я самостійно зорієнтуюся куди мені потрібно, не подіяли.

Ми їхали в автомобілі. Знову за вікном сіра осінь гуляла містом. Звичайно він мене впізнав. Під час розмови Олег був зосереджений, на ньому був дорогий костюм… І його щирий відкритий погляд…

- Як твої справи? – я першою порушила мовчання.

- Дуже добре. Працюю, розвиваю власний бізнес.

- Гарний хлопчик! – не втрималася я.

- Івасик.

- І дружина в тебе гарна.

Олег зупинив автомобіль. Ми якраз доїхали до готелю. Але він не відповідав.

- Я тобі допоможу сам, - він узяв мою невеличку сумку. Уже завтра я мала їхати.

Ми мовчки їхали у ліфті. Я намагалася визначити для себе, чому Олег мовчить. Невже це байдужість… А ми могли б бути друзями, думала я. Він помужнів, мабуть, ходить до спортзалу.

Нарешті ми зайшли у кімнату. І тільки я закрила двері, так Олег мене міцно обійняв.

- Я скучив, - притулився до мене.

Тисячі мурашок пробігли у цю мить.

- Олеже, я теж рада тебе бачити, - відповіла я.

- Ти бач, яка доля?.. Знову нас звела разом, - говорив тихо і не відпускав мене з обіймів. – У тебе є чоловік? Офіційний? – уточнив.

- Немає, - я була відвертою.

Він почав цілувати мою шию, а в мене підкошувались ноги.

- Ти змінила парфуми? – помітив.

- Я щоосені змінюю парфуми, - я намагалася вирватися з його обіймів. – Олеже, перестань, це буде неправильно по відношенню до твоєї дружини.

- То не моя дружина!

- А хлопчик?

- Теж не мій. То сім'я Віталія. Я хрещений батько. Він знає, що коли тато зайнятий, його не можна відволікати.

- Зрозуміло…

- Тільки не кажи, що ти про мене не думала. Я не повірю…

- Думала.

- Я бачив тоді тебе на залізничному вокзалі.

- Чого ж не покликав?:.

- Не хотів прощатися, знав, що ми ще побачимося. От і побачилися…

- Ти дурний. І зовсім не подорослішав.

- Тобі так здається, - шепотів мені на вухо. – Я й досі хочу, щоб ти була моєю назавжди.

- Не кради мене у світу! – просила я.

- Зі мною ти не випадеш зі свого насиченого ритму життя, я тобі це обіцяю.

Олег шепотів мені тихо на вухо, що скучив, а потім почав цілувати у шию.
Таки від цього чоловіка, у мене йшла голова обертом…

Вікторія Семененко