Я була дуже проста чи звичайна. Не вміла правильно поєднувати кольори в одязі. Якщо не співпадала моя рожева блузка із блакитною спідницею, то не біда. На питання дівчат, які любили мені натякнути, що я вдягаюся без смаку, я сміливо пояснювала, що колір моєї блузки співпадає з кольором рожевої мереживної білизни, яку тітка передала з Франції. І роблю це завжди голосно, щоб як мінімум почули цю розмову двоє чоловіків за сусіднім столиком, які пили пиво і крадькома подивлялися на нас.

Я не знала правил етикету. Не любила, коли чоловіки мене пропускають, платять за мене у кафе, купують мені квіти, відкривають переді мною двері, як принцесі. Ще мить – і постелять червону доріжку або ж встелять мій шлях пелюстками троянд. Мої подруги про це мріяли і мліли від таких джентльменів, а я з іронічною посмішкою спостерігала - наскільки ж вистачить впевненості в цих чоловіках, щоб нарешті їх план «А - затягнути в ліжко», нарешті спрацював.

Думаю, це зрозуміло, що я була не такою, як всі, чи саме такою… Як ото співає Океан Ельзи «така, як ти, буває раз на все життя…». О, мабуть, влучно він співав, немов про мене.

Я завжди користувалася популярністю в чоловіків. Не у всіх, а як завжди виходить – не в тих, у кого треба. Вони оберемками стелилися під ногами, мило всміхалися, робили подвиги, щоб мене здивувати. Але, чим можна здивувати, жінку в тридцять років? У цьому й біда – чим далі, тим менше шансів влучити в серце. Було б мені двадцять – я б ще повірила у щасливе майбутнє, у обіцянки і слова «ти в мене перша», «це на все життя», «я тебе кохатиму». Та ну, що за маячня? У двадцять я б повірила, але не зараз. Ну хочеш ти близькості, скажи відкрито. Сходимо ми на каву, перевіримо на міцність твою нову машину, ти відвезеш мене додому, а сам поїдеш до дружини з дітьми. Ну, навіщо витрачати час на флірт, який і так зрозуміло, чим закінчиться. До себе я тебе все одно не запрошу. Бо не люблю, коли в моєму ліжку смердить чужими чоловіками (вибач, але статева близькість – це не кохання).

Я думала, до тридцяти мене ніхто не приборкає. Мої подруги, які вже водили дітей до школи, а дехто няньчився з двома-трьома, не могли зрозуміти, чого я шукаю в житті. Я казала коротко: у мене все є, що потрібно для щастя. Для багатьох – моє життя так і залишалося загадкою. А я була, дійсно, щасливою – блиск в очах, вигляд успішної жінки і хода задоволеної кішки…

Про кішок. Зі мною у квартирі жила кішка і я її безмежно любила. Коли приходила додому, вона мене зустрічала і муркотіла. Та якось прийшовши з роботи і відкривши двері, моя кішка вилетіла мухою з квартири. Я не встигла і зрозуміти, де вона поділася. Забувши про ліфт, я із сьомого поверху мчалася сходами, заглядала біля кожної квартири, але моєї Муськи ніде не було. Як за кілька хвилин вона могла подітися в нікуди, не розуміла? Мене охопив неймовірний відчай, я думала, що моя Муська пропаде без мене, як і я без неї. І я від безсилля сіла на килимок під чиєюсь квартирою на першому поверсі, обіпершись на двері. Моя кішка собі раніше такого не дозволяла, думала я, аж поки від відчаю не закрутилася голова і я не опинилася на підлозі… Наді мною стояв гарний чоловік із здивованими очима, тримаючи в руках пакет із сміттям.

- Що ви тут робите? - так він почав розмову.

- Я?

- Ну, не я ж зараз лежу у вашій квартирі! – обурився чоловік.

Поряд з ним з'явилася якась двадцятирічна дівчина в занадто короткій спідниці, яка теж зверху дивилася на мене. Чому зверху? Тому що я розмовляла з ними лежачи.

- Саш, це вона? – обурилась дівчина.

- Так це я, - не роздумуючи відповіла я.

- Я знала, що у вас з нею й досі щось є! - дівчина покричала, дала ляпас гарному чоловіку, у якого від не очікуваності вивалився з рук пакет із сміттям на мене.

- Фу, ти чого на мене викинув своє сміття? – я почала терти рукою носа, намагалася підвестися, струшуючи із себе сміття.

Від мене пахло його сміттям. Я почала витрушуватися і знімати із себе одяг, який теж нестерпно смердів. Моя дорога спідниця, за яку я відвалила півзаробітної плати тепер смерділа так, як сміттєзвалище.

- Я у ванну, - сказала я, залишивши їх розбиратися у своїх стосунках. Я хотіла змити із себе цей бридкий запах...

- У тебе немає гарячої води? – крикнула я із ванної, але гарний чоловік вже стояв переді мною, чим мене налякав.

- І де ти взялася на мою голову? – стояв напроти, не зважаючи на те, що я роздягнена.

- Де взявся ти на мою голову? – обурювалась я. – Ти взагалі не бачиш, що я намагаюся купатися, ти чого до мене зайшов?

- Я зайшов до себе. Це ти прийшла до мене! Якби не ти, я б ще міг бути з Мірою. І де ти взялася на мою голову? – бурчав собі під носа.

- Друже, ти повторюєшся. А ця Міра, чи як там її, вона тобі не пара. Їй скільки – двадцять уже є? Подай мені рушник.

Незнайомий чоловік протягнув мені рушник. Я закуталася, вийшовши з ванної кімнати. Я не люблю приймати холодний душ, навіть влітку. Кілька разів думала, що треба оздоровлюватися, мабуть, таки треба.

- Ти мені чаю зробиш? – куталася я в рушник, поглядаючи на його сумне обличчя. Але не схоже, що він шкодує за почуттями, очевидно його влаштовувала ця дівчина, як постійна партнерка.

- Де вже я подінуся. Сідай, - ніби запросив.

Але я не сіла на стілець, а подалася до вхідних дверей. Я згадала, що моя сумка, мабуть, там і залишилась у нього під квартирою. Коли відкрила двері, зраділа.

- Ти уявляєш, на моїй сумці сиділа моя Муська. Я через неї оббігала всі поверхи, а вона сама мене знайшла. Це ти їй дав адресу? – я вже жартувала, а моя кішка задоволено притулилася до мене.

- Кішка? Ще кішки тут і не вистачало.

- Ти знаєш, ми підемо. Занесеш мій одяг у 72 квартиру. Це сьомий поверх.

- А як же чай? І ти не можеш піти закутаною в рушнику і з кішкою в руках. Там же люди ходять!

- Не сміши мене. Я не можу? Ти мене не знаєш, - посміхнулася я, пішовши до виходу, але цей чоловік закрив мені вхід.

- Я тебе не випущу.

- А я зараз через вікно вилізу. Щоб сусідам було про що поговорити, особливо бабусям, які вже на лавочці зібралися.

- Ти що божевільна? - схопив мене за руку і притулив до себе. – Поклади свою Муську. А сама йди пити чай, бо захолоне.

Так я познайомилася із Сашою. Йому тридцять п'ять років. Місяць тому він купив квартиру у нашому будинку, але ми ще жодного разу з ним не бачилися. Кішок він не любить, та це не проблема, полюбить. А я йому сподобалася, особливо у ванній. Його очі-магніти були коричневого кольору, як тепла багряна осінь…

- Ти з усіма чоловіками так оригінально знайомишся?

- А ти завжди так розглядаєш жінок без одягу?

Чи-то від чаю, чи-то від його теплого погляду я зігрілася. У нього було затишно і спокійно. Невже цей чоловік починає мені подобатися?..

Я збиралася йти, але Саша притримав мене за руку з необачності зачепивши рушник, який впав на підлогу. Я стояла до нього спиною повністю оголена, а його гарячий подих обпікав мені шию.

- Залишайся. Назавжди! – прошепотів мені на вухо, від чого я відчула у тілі слабкість. Повернувшись до нього обличчям, я знову натрапила на очі-магніти.

- А що тобі потрібно для щастя?

- Ти.

- Не для сексу. Для щастя?

- Тебе буде більше, ніж достатньо, - прошепотів, торкнувшись моєї руки.

Так в моєму бурхливому житті з'явився чоловік, який мене приборкав. Неочікуване знайомство, сміття на моє тіло, тепло чужого рушника, очі-магніти – доленосний день.

- Ти не така…, - говорив мені Саша, коли щодня відкривав у мені щось досі незвідане для себе.

Нам обом за тридцять і ми щасливі у своїх почуттях.

Висновок: щоб зрозуміти, що це саме твій чоловік, потрібно перебрати серця інших.

Вікторія Семененко