- Ти ще мала. Ось підростеш, тоді я розповім і про твої радості, і про горе, - говорила старенька Віра Іванівна, - і скажу, хто тебе худорляву заміж візьме, чи будеш з ним довго жити чи гляди сусідський Іванко відіб'є і забере в казкову країну.

Бабуся Віра так часто казала, аби внучка не здогадалася про свою долю, а сама вже давно розклала потерту колоду. У середину клала найкращу з усіх карт – Червову даму, то була Оксанка, а навколо неї будувалося і саме життя. Червова дама лежала спокійно, немов слухала невідому історію свого майбутнього, не те що неслухняна Оксанка.

Мала ще вона, дуже мала до такого життя, частенько думала Віра Іванівна.

- Бабусю, розкажи… Хоча б скажи скільки я сьогодні отримаю за читання? – не вгавала першокласниця.

- П'ятірку, - відповідала Віра Іванівна, а в колоду, навіть не заглядала, бо й так знала, що внучка розумницею була.

- А звідки ти знаєш? Ти навіть у колоду не глянула? – допитувалася спостережниця.

- А мені Піковий валет на вухо сказав.

- Хто це?

- Он стоїть з портфелем. Тебе в школу чекає.

Так три осені бігала Оксанка з Іванком до школи, а потім померла старенька Віра Іванівна. «Бабусю, ти пішла, не сказавши мені про мою долю. Ти ж обіцяла…» - ще довго Оксана зверталася до бабусі, умиваючись сльозами.

Оксанка підростала красунею. З худорлявого дівчиська перетворилася на справжню жінку.

«Шкода, що зараз немає бабусі. Вона б точно сказала мені правду, адже я виросла. Тепер мені самостійно доведеться шукати свою невідому долю, а як би я хотіла її знати наперед. Бабуся б точно допомогла зрозуміти життя, вказала б вірний шлях…» – так частенько Оксана думала про своє майбутнє.

Після школи вона поїхала з рідного селища і вступила до педуніверситету. Мріяла стати вчителем історії. Бабуся ж частенько твердила: «Оксанко, ти в мене розумниця». Дівчина навчалася добре. Багато часу проводила за книжками, сиділа подовгу в бібліотеці. Наполегливою і старанною була. А коли на канікули приїжджала додому, то з подругами поспішала до клубу, аби потанцювати та пожартувати. Тут її зустрічав друг дитинства Іванко, який сміливо запрошував на танець.

- Оксано, ти стала дуже вродливою, - розпочинав розмову старий друг. – Заміж не збираєшся? Ти ж пам'ятай спочатку я повинен глянути, чи гідний він бути твоїм чоловіком чи ні, а то гляди закохаєшся в когось по самі вуха, а він буде ні риба ні м'ясо, та й на других буде задивлятися, - жартував Іван.

Та виявилося, що він, як у воду дивився. Закохалася Оксана. Ні навчання не потрібне було, нічого окрім нього. Сашко старшим був на п'ять років і зустрічався з її подругою по кімнаті. Оксанка не знала, що робити без нього. Тому взялася за жіночі хитрощі і спокусила його. Того вечора Ніна поїхала до батьків і не попередила Сашка, що її не буде вдома, а Оксана не могла впустити такої можливості. Їхні таємні побачення від Ніни тривали півроку. Було все: і теплі слова про кохання, і квіти, і цукерки. Все чого чекають дівчата від хлопців.

- Сашко, я вагітна, - зі сльозами на очах чи-то від радості, чи від незнання, що робити, промовила Оксана.

- Тоді виходь за мене заміж.

- А як же Ніна?

- Вона зрозуміє.

Закоханні одружилися. Але, як говорять в народі: «щастя на чужій біді не збудуєш». Сімейне життя висувало самі проблеми. Сашко заглядав до чарки, а дружина отримувала лише "відбитки кохання" замасковані косметикою. Втратила дитину і на цьому щастя скінчилося. Зібрала речі, вкинула в сумку диплом і втекла від чоловіка до рідної домівки.

Тихе, спокійне і привітне село зустріло дівчину з купою запитань. Заплакала Оксана, впала в обійми рідного друга, а Іван щиро пригорнув подругу і ніжно поцілував у щічку… Він її тримав міцно-міцно, немов знав, що вона до нього прийшла назавжди. А Оксанці було так тепло і затишно, і якось подумалось ось так би все життя...

Та навіть найпотаємніші мрії здійснюються. Іван не міг залишити подругу в біді, наодинці із своїми думками. Частенько відвідував її, допомагав виконувати хатню роботу, інколи і її улюблені ромашки приносив та цукерки. А коли вони одного разу сиділи на лавочці і в темному небі Білу ведмедицю шукали та зорі рахували, Іван наважився і зізнався своїй подрузі в коханні. Оксанка розквітла від щастя, адже вже встигла серцем прикипіти до свого друга.


- Чули, Іван одружується? – говорили вулицями села.

- Який Іван?

- Той, що начальник…

- А кого ж за дружину обрав? – перебиває розмову баба Мотря.

- Нашу вчительку історії – Оксану Володимирівну. Хороша вона, добра. Буде Іванку господинею. Бо давно їм пора. Пам'ятаєте, Вірка говорила, що колись їх доля зведе.

…Ось на світ з'явилося крихітне немовлятко, і закохані назвали дівчинку Вірою, на честь Оксаниної бабусі.

- Мені колись Віра Іванівна сказала, що я одружусь на Червовій дамі. Малим я був, але добре пам'ятаю. Я завжди знав, що кращої, ніж ти я ніколи не знайду.

- Бабуся на мене так завжди говорила. Тільки візьме, бувало колоду в руки, то так і говорить: «ось найкраща карта у колоді». А я вже знала, що вона Червову даму тримає, але вгадувала, називаючи навмисне інші. Вона ніколи не говорила про мою долю. Хоча… Часто казала: «Розповім колись тобі, хто тебе заміж покличе і як потім сусідський Іванко відіб'є і забере в казкову країну». Не встигла сказати, померла…

- Встигла, люба. Все Віра Іванівна тобі сказала: і що тебе заміж покличуть, і що я – сусідський Іванко відіб'ю. Але, щодо казкової країни…

- Любий, казкова країна – це країна, в яку ти мене і забрав, це – країна кохання.

Червова дама та Піковий валет, або Оксанка та Іванко об'єднали свої долі, які були близькі і водночас далекі, про які їм казали, а вони не відразу здогадалися. Тепер маленька Віра Іванівна підростає і вимірює сміливими кроками рідне село і насолоджується в країні любовы, де відчуває себе справжньою принцесою. Хто його знає можливо і вона, як виросте комусь долю наворожить…

Вікторія Семененко