Якось колега, коли вивертала свою душу перед нашої начальницею, сказала:

- От чого в Аліни все виходить, а в мене нічого. Чому їй вдається досягати вершин, а мені ні.

Я на це питання лише посміхнулася і перевела свій погляд від монітору комп'ютера на них. Інна, мабуть, забула, що крім неї і начальниці в кабінеті ще була я і мовчки виконувала свою роботу, а не розмінювалась на порожні балачки.

- У тебе теж все буде так, як ти того захочеш, - намагалася підтримувати її начальниця, а потім взяла її під руку й вони пішли в інший кабінет попити кави. А я знову опустила голову і тихо працювала.

Тоді я була студенткою, найменшою в колективі. Я рідко стикалася з людьми, які мені заздрять і коли це вперше відверто почула, почала собою гордитися. Тоді я не змогла зосередитись на роботі і мої думки почали аналізувати прихід Інни на роботу. В принципі, їй все давалося легко, в неї були багаті батьки, які її сюди і привели, їй запропонували вищу посаду, ніж у мене, попри те, що в неї освіта не відповідає фаху. І хоча я це розуміла, я ніколи їй не заздрила, навпаки, намагалась бути товариською, давала поради, коли вона запитувала.

Зараз, коли від цієї історії пройшло років п'ять, я її пригадую, як перший випадок, коли мені відкрито сказали про заздрість. З Інною ми спілкуємось, у нас дружні стосунки. Коли в мене були певні проблеми, вона навіть мене підтримувала добрим словом. Це приклад хорошої заздрості, але таких в моєму житті було мало. Частіше траплялися інші: мовчазні, поза очі. Від такої заздрості з мене випивали всю енергію, я ходила вижата, як лимон, починала хворіти, шукала поради в церкві і їздила до бабок, хоча знала, що це неправильно, але самотужки я не могла справитися із людьми, ставити блок на їхні погляди.

За п'ять років я виросла в професійному плані, через це в мене з'явилося багато ворогів-заздрісників, які не давали мені життя, заважали працювати, намагалися десь підставити, диктували свої умови, на які я не погоджувалася, бо не вміла бути слухняною дівчинкою, через це і мала кілька особливих «приятелів».

Цього року у моєму житті вийшло багато не випадкових випадковостей, до яких доклали руку мої «добродії». На превеликий жаль, до них потрапили ті люди, яким я довіряла… Боляче було розчаровуватися в людях і після цього я морально занепала. Я хотіла звільнитися з роботи і жити мовчазним життям, як більшість людей, але мені важко було себе переконати в цьому. Адже зараз, коли я досягла в своєму житті того, до чого йшла - я повинна була від нього відмовитися?... Мені боляче було це усвідомлювати, я повністю занепала духом, в мене запалилися всі мої хвороби… Коли я пішла до лікаря, він здивувався моєму стану і хворобам, які нагадали про себе через нерви і відправив мене на лікарняний.

За цей час я багато проаналізувала… Я рідко з ким спілкувалася по телефону, адже боялась знову розчаруватися в людях… Я нейтрально відповідала на повідомлення в соціальних мережах, практично не лайкала і не коментувала чужі фото. Вийшло так, ніби я збоку, спостерігаю за життям, ніби я не учасник, а спостерігач.

Прийшло багато розчарувань. Я ніколи не думала, що деякі люди замість того, щоб утриматись на своєму робочому місці, зуміють витирати ноги об інших.

Моїй колишній подрузі і одночасно колезі Саші Матвіївні практично не довіряли в колективі. Я ж навпаки з нею подружилася, вона плакалась мені в жилетку, скаржилась на гірке життя, чоловіка-бабника, якому прощала зради і кожній його черговій пасії ладна була видерти очі. Та щойно вона дізналася, що я на лікарняному, одразу почали мостити моє місце під себе.

- Я знаю, що ти двома. Я знаю, що в тебе депресія, що ти перестала довіряти людям і хочеш від них відпочити, - таке сказав у мене під дверима мій колега Іван, який прийшов мене навідати, а я просила його піти.

Та хлопець був наполегливий. Сказав, що не піде, поки я з ним не поспілкуюся. Довелося, відкривати двері. Я виглядала такою домашньою – із зібраним у хвіст волоссям, улюбленій вовняній сукенці, домашніх капцях.

- Проходь, - впустила.

Ми сиділи за кавою і говорили про життя. Іван розповідав про справи на роботі, колег, які «проявили» себе за час моєї відсутності.

- І поки ти будеш в депресії, у тебе заберуть все, що ти так довго будувала, чого досягла, чим пишаєшся, - нарешті сказав Іван і ця фраза мене ніби трохи привела до тями.

Я ще слухала Івана й думала: і що зробиш, як є люди, які хочуть тобі псувати життя. Ну і нехай! Якщо в них немає, чим займатися, крім мого життя, значить вони нещасливі. Вони ж не можуть від цього отримувати задоволення?

- Ще два дні можеш похандрити, це саме субота і неділя, а з понеділка ми тебе чекаємо на роботі! – сказав Іван, допиваючи чай. – А я пішов. Як і обіцяв не затримаю тебе довго!

- І куди ти тепер йтимеш? Якщо взявся мене виводити із депресії, то доводь справу до кінця. Чекай мене десять хвилин і підемо гуляти. На вулиці ж уже квітнуть абрикоси?

- Квітнуть! Їх аромат заполонив усі вулички. Тож збирайся підемо повертати тобі натхнення, - Іван нарешті наважився піти зі мною на прогулянку. Щоправда, я сама напросилася. Але деяким людям треба поштовх. Я отримала цей поштовх від нього, а він від мене.

Вікторія Семененко