- Мамо, а чому моя лялька в білій сукні? - допитувалася чотирирічна дівчинка.

- Доню, це весільний наряд, - пояснила Ольга. – Вона готується до весілля. Її забере кавалер і вони одружаться, в них буде справжня сім'я. Вони будуть жити довго й щасливо, - і вона показала пальцем на Кена, якого дівчинка ще не вийняла з коробки.

- Мамо, вона така красива…, - продовжила Алінка. – А ти теж вдягала білу сукню, як виходила заміж?

- Так, Аліно. Всі коли стають дорослими і закохуються вдягають весільне вбрання.

- І кавалер в тебе був? – допитувалася дівчинка.

- Авжеж, - впевнено відповіла Ольга і трохи задумалася, згадавши своє весілля.

- А в чому він був одягнений? – не зупинялася донька.

- В чорний костюм і білу сорочку, - коротко відповіла, бо чомусь не хотілося спогади пускати в серце.

- Мамо, а чому я ніколи його не бачила, він що втік? - мала ще сильніше давила на болючу тему.

- Доню, його вкрала Зла Чаклунка, – пояснила Ольга з надією, що в дівчинки більше не буде питань.

- Зла Чаклунка? – перепитала вона, а очі в цю мить стали великими-великими. – Тоді зрозуміло, значить, це вона забрала від нас велику щасливу сім'ю.

Ользі боляче стало від того, що її доня зробила такий висновок. І вона залишила її саму гратися з ляльками, а сама взяла цигарку й вийшла на балкон. Зимове повітря одразу своїм холодом вщипнуло за тіло. Ольга ковтнула ароматної кави з корицею, своєї улюбленої, і трішки зігрілася.

Ця розмова з донькою так і застряла в голові. Ну, як Аліні пояснити, що батько їх зрадив, що він не хотів до них повертатися після роботи, бо маленька дівчинка надто голосно кричала і заважала йому відпочивати, що він ображався, бо дружина постійно зайнята малою і не приділяє йому уваги, не доглядає за собою, як раніше.

Так, в мене тоді Алінка стала на першому місці, не те, що я повинна була ще ходити в салон, аби робити гарну зачіску і манікюр. На це все просто не вистачало часу. А він, виявляється, не був готовий до створення сім'ї. Тим більше це мене дуже дивувало, нехай мені 23 роки, а йому ж 37. Він дорослий чоловік, який повинен був знати скільки роботи добавляється з народженням дитини.

І коли доньці виповнився рік, я зрозуміла, що так більше не можу. Навіщо мені шлюб з чоловіком, який свої інтереси ставить вище наших, сімейних. А що найбільше боліло – це те, що він жодного разу не назвав свою доньку по імені і тільки через те, що я назвала її в честь своєї мами.

Одного дня, коли мій чоловік Льоня повідомив про те, що взяв відпустку і їде на море відпочити від нас, моє терпіння лопнуло. Я сказала, що так більше не можу і вирішила з ним розлучитися. На це він відповів з посмішкою, ніби чекав від мене цього рішення давно. Я зібрала його речі і виставила за двері, адже двокімнатну квартиру мені подарували батьки. Я крикнула йому в слід щасливої дороги, зустрінемося в суді, нащо він нічого не відповів, навіть не поцілував нашу доньку на прощання. Було боляче до сліз, але я не хотіла відступати, адже чоловік для галочки мені був не потрібний. Це тільки згодом я зрозуміла, що вийшла заміж не по коханню, а щоб не відстати від своїх подруг. Єдиним плюсом цього шлюбу було народження Алінки і все!

Мої нерви вигравали всіма симфоніями після першого суду, коли йшла мова про призначення аліментів. Льоня приніс купу документів, які підтверджували, що він повинен платити менше аліментів, ніж я вимагала. Він хотів зекономити – не на мені, а на своїй доньці. Мені він і так нічого не купував, добре, що мої батьки гарно заробляли, тож я була спокійна, що вони будуть про нас дбати. Але Льоні не вдалося переконати суддю в своїй правоті, тож аліменти йому присудили за законом. Цих грошей вистачало виключно на елементарні речі, тому я вирішила вийти на роботу. І хоча мої батьки запевняли, що будуть допомагати, я не хотіла сидіти в них на шиї. Доньку віддала в дитячий садок, інколи няньчилася мама.

І потім роки закрутили…

Все ж таки Ольга повинна була розповісти доньці цю історію. Але не тоді, коли їй було чотири роки, а коли було шістнадцять і коли вона почала зустрічатися з хлопцем. Алінка тепер дізналася правду, вона просто хотіла побачити батька і сказати йому в обличчя як він не гарно вчинив і з мамою, і з нею. Але вона цього не зробила, бо він виїхав до іншої країни… І жодного разу не приїздив до неї.

І все ж таки настав той день, коли Аліна одягла весільну сукню… Ще кращу аніж тоді була на ляльці Барбі. Спочатку вона три роки жила громадським шлюбом з Валерою, а потім він їй освідчився. Дівчина була на сьомому небі від щастя! Аліна не покликала на своє весілля рідного батька, адже для неї він ніхто, тому і не буде вести її під вінець. Цю місію зробить її вітчим Коля, який став для мами справжнім чоловіком, а для неї турботливим батьком.

Вікторія Семененко