Я стояла біля вікна у весільній сукні, роздивлялась бабусин подарунок, прикладала його до шиї і посміхалась сама собі. Воно мені личило. Навіть дуже. Але до весільного вбрання намисто зовсім не йшло. Тож я його зняла і поклала до шкатулки з прикрасами.
- Степанидо, ти навіщо скинула намисто? – запитала мене бабуся, яка за хвилину з'явилась у мене за спиною.
- Ба, але ж воно не личить до весільної сукні!
- Воно то не личить, але це намисто – наша сімейна реліквія. Ти знаєш, що мені його передала наша прабабуся Варя, а їй - її бабуся. Такого намиста, як в тебе ні в кого нема. Тобі всі будуть заздрити. Одягни його, послухай, стару і навчену життям, бабу.
Я стояла як вкопана і дивилася на свою бабусю. Її розповідь про вишневе намисто, на якому і дійсно хтось нанизав не буси, а великі вишні, нагадувало мені історію притрушену панським пилом.
- Ба, я ж планувала під сукню вдягнути ось цей золотий ланцюжок! – пояснила я, притуливши до шиї коштовну прикрасу, яку мені подарував коханий.
Моя бабуся насупилась. Її брови зійшлися в дузі, від серйозності зморшки зробилися грубими. Я не любила, коли бабуся робила серйозне обличчя. Вона у мене насправді лагідна, тепла і добра.
- Тоді, Степанидо, послухай, ось що я тобі скажу! – почала розповідь бабуся, сівши у крісло.
Я одразу зрозуміла, що зараз підуть вагомі аргументи. Так і було. Бабуся почала згадувати історії, пов'язані з вишневим намистом…
Історія ця глибока в роках. Починається вона із бабусі Ксенії (моєї прабабусі Варі, яку я ще пам'ятала в дитинстві, а коли мені було п'ять рочків, вона померла). Так от, Ксенія була вродливою дівчиною, за якою бігали всі хлопці з округи, навіть панські сини заглядались в її сторону. Але їм не можна було бути разом. Вони з панського роду, а Ксенія – була в них хатньою робітницею. Вона там у них усе робила – підлогу натирала до блиску, посуд мила так, щоб аж скрипів та інші роботи виконувала. Так от задивився на неї старший панський син Климент. У нього не було дружини, але батьки вже часто натякали, що потрібно обирати собі пару із своїх, вказували навіть на кращих дівчат із сусідніх сіл.
Та Климент не зважав на них, а все дивився на Ксенію, а коли неочікувано заходив до кухні, коли дівчина була сама, тонув у її чарах. Ксенії теж подобався Климент, коли вона бачила його, ховала очі, немов боялася хоч на хвилинку зустрітися поглядами. Та якось зустрілись… Так, що він потонув у тих очах на все життя, як і вона у його. Вони почали таємно від усіх зустрічатися на березі річки. Сиділи як два голубка під вербою, спілкувалися і щиро вірили у свої почуття. Та коли Климент сказав батькам про свій вибір, ті суворо накричали на нього, як на маленького хлопчика.
Хатня робітниця не рівня їх сину, заперечували батьки. Але Климент їх не слухав – він зробив свій вибір, відмовся від статків, і таємно одружився із Ксенією. На весілля він їй подарував вишневе намисто, яке перед церемонією сам одягнув коханій на шию. Після того Ксенія його ніколи і не знімала… Батьки ж не пробачили сину його вчинок, тож Климент залишив рідний дім. Жили вони з Ксенією важко, трудилися як могли, але Климент жодного разу не звернувся до батьків за допомогою. І лише коли Ксенія народила донечку, а Климент не міг нею натішитися, серця його батьків розтаяли. Вони вибачилися перед дітьми…
Коли виросла донька Ксенії і Климента Злата, їй передали вишневе намисто, яке мов мотузка тримало і її кохання поряд. У Злати було золоте волосся, як пшениця. Вона була щирою дівчинкою, але із суворим характером. Коли їй мама вдягла на шию намисто, наказала берегти і передавати своїй донечці, як цінний скарб, який тримає коханих разом. Злата так і зробила, вона жодного разу не сварилася із чоловіком, обоє жили в мирі і любові.
- Отак намисто переходило до жінок нашого року. Тому і ти його маєш вдягнути, - Степанидо, - сердито сказала мені бабуся, але я не підкорялася.
Історії, які мені розповіла бабця звичайно вражаючі, пахнуть сімейними традиціями, панським часом, навіть нафталіном. Я не вірила в силу цього гарного вишневого намиста. І не хотіла я його вдягати на весілля, адже дизайн моєї гарної кремової сукні аж ніяк не співпадав із вишневим намистом.
- Бабусю, ну ти розумієш, я одягну його, але пізніше, після весілля, - заспокоювала я рідненьку, а вона взялася за своє.
- Сон мені поганий наснився. Якщо не вдягнеш намисто, горе буде!
- Господи! Ба, ну чого ти зі мною так? У мене весілля, а ти зі своїм намистом вигадуєш різні речі. Воно мені дуже подобається, правда, ти навіть не уявляєш наскільки сильно. Але от уяви, яке воно буде яскраве на фоні моєї сукні. Одне воно кидатиметься в очі гостям, - намагалась я втішити бабусю.
Добре, що до кімнати зайшли подруги, які за кілька хвилин почали казати моїй бабці, що я просто чарівна в сукні, із зачіскою, із коштовним ланцюжком на шиї.
- Ба, після весілля одягну його! – поцілувала я бабцю в щічку, дякуючи за подарунок і побігла до гостей. Незабаром мав прийти коханий.
За мить ми стояли в РАГСі і давали обітниці кохати один одного все життя, не зраджувати почуттям, народжувати дітей і цінувати один одного. Все як в казці. За традицією ми запустили в небо голубів, як символ злагоди і миру. Я була щаслива, адже поряд мій коханий, за якого я ладна була віддати все життя, як і він за мене.
Гості поїхали по домівках, як і моя бабуся, адже вона жила в селі. Ми залишились з Сашою самі. Перші дні сімейного життя. Ми ніколи разом не жили. Лише кілька разів я залишалась ночувати в Саші.
Тепер ми разом. У кімнаті тихо, чутно було лише як чоловік стукає по клавіатурі на комп'ютері, з кимсь часто розмовляє по скайпу. Я ж весь час була на кухні – пекла булочки, варила борщ і всякі смачні страви.
…Якась така буденність, яку я відчула через півроку сірого життя. Саша не поспішав шукати роботу. Я навчалась на п'ятому курсі. Ми фактично жили за гроші, які нам давали його батьки.
- Ба, ти знаєш, не все у нас гладко. Саша й досі не може знайти роботу…, - жалілась я бабусі, коли приїздила до неї в село.
- Все налагодиться, доцю, - заспокоювала мене бабуся, яка для мене була ще й мамою.
Того вечора ми довго розмовляли з бабцею, дивились фотографії. Вона дістала ще й альбом, де були світлини з нашими рідними. І я знову побачила знайоме намисто на чорно-білих фото.
- Ба, а ти коли перестала носити намисто? – спитала я, адже не пригадувала, коли бабуся його вдягала.
- Дід помер, от я і зняла намисто. Поклала його в шкатулку, а її заховала, щоб ти, як малою була, не розірвала його, - згадала бабця.
- Ба, а я так його й досі не вдягала. Навіть забула за нього, то навчання, то домашні клопоти.
- На все, значить, свій час…, - загадково сказала моя бабуся, ніби щось знала.
Я після вихідних поверталася із села в місто. Це була перша наша розлука, коли чоловік сам залишився вдома, а я поїхала в село. Коли приїхала, він сидів біля комп'ютера, у квартирі було не прибрано, в холодильнику порожньо.
- Степанидо, ну чому ти так довго там сиділа? Твій чоловік голодний, у квартирі як на сміттєзвалищі! – почав обурюватися мій благовірний.
- Сашо, а ти не думав сам усе прибрати? Коли я їхала, у квартирі було чисто! Чому пляшки з-під пива на нашому ліжку? Ти не міг після себе посуд помити? Та і їсти міг приготувати сам! Ти вдома вже сидиш півроку, а на мені навчання, домашнє прибирання, куховаріння, прання! – я не могла зупинитися, намагалась все за один раз сказати, але замість вибачення від Сашка, отримала ляпас…
Мене ще ніхто ніколи так не принижував, а тим більше людина, яку я кохала. Я розплакалась, як маленька ображена дівчинка. Я не хотіла йому нічого казати, лише мовчки розвернулася і пішла. Просто пішла, не сказавши нічого. Я йшла вулицею і плакала… Повертатися додому, до Сашка я не хотіла.
Я зателефонувала подрузі Оксані, попросилась переночувати у неї.
- У вас так часто з ним? – спитала вона, накапавши мені заспокійливих капель.
- Вперше.
- То все налагодиться. Може він погарячкував. У сім'ях таке буває. Мій батько, коли п'яний, то мама взагалі собі місця не знаходить. Таке життя, звикай.
- Оксано, ти що? Звикати до того, щоб мене принижувала і ображала кохана людина? – дивувалась я і не розуміла, як таке може бути.
Я ночувала у подруги. Саша мені так жодного разу і не зателефонував, щоб вибачитися. Я просто не знала, що й думати, що на нього найшло. Вранці треба було повертатися, бо я знала, що в Оксани сім'я, діти, тож я не могла сидіти в неї на шиї.
Вдома було тихо. Я відчинила двері, тихенько зайшла на кухню, ввімкнувши чайник. Із нашої спальні вийшов Сашко.
- Де ти була?
- В Оксани.
- Не бреши мені! У кого ночувала? – злився.
- В Оксани я ночувала! – почала я доказувати. – І не кричи на мене. Ти не маєш жодного права так зі мною поводитись!
- Я твій чоловік! І робитиму з тобою все, що захочу! Борщу звари мені, а то вчора голодний просидів, поки ти гуляла не зрозуміло з ким.
Він навіть не просив вибачення. Я плачучи, чистила овочі на борщ, відганяла сльози від поганих думок. Я тепер боялася свого чоловіка. Він же кохав мене, так щиро, а як обіцяв любити і берегти…
Місяць я жила в страху. У мене була остання в цьому році сесія, я не могла зосередитись на навчанні, бо до Сашка постійно приходили його друзі, вони пили пиво і гралися на комп'ютері. Я починала розуміти, що життя із Сашком мене просто морально убиває…
- Ти, знаєш, Сашо, нам треба розлучатися, - нарешті вирішила я.
- Ти когось собі знайшла? – гримнув чоловік!
- Ні. Я перестала тебе кохати. Я не можу жити в страху. Не про таке життя я мріяла.
- Ах ти ж паскуда, вибилась із села, я їй до себе у квартиру взяв, а ти ще тепер будеш мені розказувати!
- Сашо, я думала, що ти мене кохаєш, але я тут як хатня робітниця! Ти знущаєшся з мене, скільки ще це все триватиме? Чоловік, який підняв руку на жінку, це вже не чоловік…, - я розплакалася, після чого він мене ударив.
Сашко пішов у кухню. А я швидко спакувала свої речі, вибігла в під'їзд і знову пішла до Оксани.
- Оксано, вони тобі не заважатимуть. Тут лише один чемодан – підручники, бо сесія ж на носі, сама розумієш. Нехай поки в тебе побудуть. А я зараз прийду.
Я залишила речі і пішла просити кімнату в університетському гуртожитку. На щастя, виділили. Підселили мене до першокурсниць. Я забрала чемодан з книгами у Оксани. Попросила її і чоловіка піти зі мною додому і забрати інші мої речі, зокрема, одяг, посуд, прикраси. Я вирішила, що більше із Сашком жити не буду.
- Завтра я подаю на розлучення, - сказала я своєму чоловіку, який п'яний спав на ліжку.
Я перебирала в гуртожитку свої речі. Дістала шкатулку з прикрасами. Вишневе намисто… Згадала, як бабуся розповідала сімейні історії. Я дивилась на ці великі вишні, нанизані на нитці, а потім причепила його на шию.
Наступного дня, як і казала, я подала заяву на розлучення. Чоловік не з'являвся на судові засідання, тому нас розлучили без нього. Мені було мало часу думати про те, як він там без мене, адже в мене була сесія і я повинна була її здати на відмінно. Все так йшло. Залишився останній екзамен.
… Він дивився не на мене, а на моє вишневе намисто. Коли я завершила свою доповідь за трибуною, Вадим Леонідович, відірвав від нього погляд, і сказав, що я гарно підготувалась.
Сесію я здала дуже гарно, тому тепер збиралася у село. Треба було навідати бабусю, та й сказати про розлучення з Сашком. З цією думкою я зібрала в гуртожитку деякі речі в сумку і подалась на зупинку, щоб зловити маршрутку і їхати на автостанцію.
- Степанидо, - гукнув мені наш викладач, коли я стояла на зупинці.
- Так, Вадиме Леонідовичу! – посміхнулась я, коли він виглянув зі свого автомобіля.
- А вам куди? – поцікавився!
- До бабусі в село їду! – зізналась.
- Очевидно ви на автостанцію?
- Очевидно.
- Тоді сідайте, я вас підвезу!
Я подякувавши, сіла до нього в машину.
- Ви молодці. Сьогодні на екзамені були найкращою. Де будете працювати вже вирішили? – цікавився.
- Було кілька пропозицій, коли я навчалась, але думаю, отримаю диплом, а тоді вже буду визначатися!
- Тоді поки ви не визначились, пропоную до мене в юридичну фірму. Вона наша сімейна. Там працюю я, моя сестра і батько.
- Я подумаю, над вашим запрошенням. Дякую.
Я дивилась на нашого викладача, слухала його уважно, у нас було багато спільних тем. Він у нас в університеті почав викладати нещодавно, тож ми з ним рідко бачились на лекціях. Я ж то на п'ятому курсі навчалась вже на заочному. Перевелася через сімейне життя…
- Ну от, ми приїхали. Сподіваюсь, як повернетесь від бабусі, вже вирішите! – щиро посміхався мені наш молодий викладач, дивлячись мені то в очі, то поглядаючи на мою прикрасу. – У вас гарне намисто… Таке вишневе…
- Дякую, Вадиме Леонідовичу! – посміхнулась я у відповідь.
- І давайте на ти, у нас то різниця у віці кілька років, - запропонував викладач.
Дорогою до бабусі був час на роздуми. Сесія позаду, як і сімейне життя, а пропозиція нової роботи попереду. Подумки я вже вирішила йти працювати до нашого викладача.
- Бабусю, ти знаєш, хотіла тобі сказати…, - почала я, коли приїхала в село.
- Нічого не кажи, доню. Він тебе не вартий! – випередила мої думки бабця.
- Як ти здогадалася?
- Степанидо, я ж тебе попереджала. А намисто тобі дуже личить. У тебе аж посмішка від нього стала яскравішою.
- Ба, ну не вигадуй, - посміхалась я, а сама згадала зачарований погляд Вадима Леонідовича, коли він дивився на вишневе намисто.
- Ти, знаєш, доню, в тебе закохався інший чоловік! – казала бабця.
- Ба, ну звідки ти все знаєш? – не вгавала я, як маленька дівчинка.
- Прийде час, дізнаєшся, - казала мені бабця, наливаючи мого улюбленого чаю з меліси.
У селі пахло життям. Тут будувалися мрії. Я вже бачила себе на роботі, впевнено вишукуючи в законах необхідні статті, щоб допомогти клієнтам.
- Степанидо, необхідна твоя допомога! Через кілька днів судове засідання, а справа дуже важка. Може, допоможеш нам з нею розібратися? Ти коли приїдеш від бабусі? – впевнено цікавився викладач, зателефонувавши мені через кілька днів після екзамену.
- Вадиме Леонідовичу, якраз сьогодні збираюсь їхати, але автобус аж вечері, на той що раніше був, я спізнилась, - щиро пояснювала я.
- Диктуй адресу, я зараз приїду!
За годину Вадим Леонідович був у селі…
- Ти знаєш, Степанидо, я такий щасливий, що ти погодилась з нами працювати. Я давно шукав таку, як ти, - якось сказав мені Вадим Леонідович, обережно торкнувшись моєї шиї і бабусиного намиста…
Вікторія Семененко
